У 11 хвилинному аудіоподкасті розбираємо найцікавіше та найважливіше з публікації - Глушіння, яке чують навіть супутники -

https://www.skylinker.io/p/gnss-jamming-heard-from-orbit-ukr

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

Що GPS біля фронту працює через раз, зв’язківцям пояснювати не треба. А от що він «кашляє» й на висоті 700 кілометрів — уже новина. Дослідники Технічного університету Данії (DTU) перебрали п’ять років даних європейських і комерційних супутників і показали: наземні джерела завад у районі російсько-української війни настільки потужні, що «оглушують» супутникові навігаційні приймачі над регіоном у тисячі кілометрів. І з 2024 року — дедалі сильніше.

Повний текст дослідження англійською — за посиланням. Ми розповімо головне.

Супутники теж користуються GPS

Більшість сучасних супутників мають на борту GNSS-приймач, по суті такий самий, як у смартфоні, тільки значно точніший. GNSS (Global Navigation Satellite Systems) — загальна назва для GPS, Galileo, ГЛОНАСС і BeiDou. Супутник на низькій навколоземній орбіті (Low Earth Orbit, LEO — кілька сотень кілометрів над Землею) приймає сигнали навігаційних супутників, що літають на висоті близько 20 тисяч кілометрів, і так дізнається, де він сам. Без цього знімок не прив’язати до місцевості, а антену не навести.

Сигнали GNSS дуже слабкі — це добре знає кожен, хто бачив, як дрон «губить» супутники біля глушилки. Тож питання напрошувалося: а чи чують глушилки ті, хто летить над ними?

Як це перевірили

Нових супутників ніхто не запускав. Автори взяли відкриті дані, які апарати й так скидають на Землю: вимірювання для точного визначення орбіти (Precise Orbit Determination, POD) і для радіопросвічування атмосфери (Radio Occultation, RO) — це коли супутник «дивиться» крізь атмосферу на горизонт, а метеорологи отримують профілі температури й вологості. У вибірці — Swarm, Sentinel і комерційні Spire на висотах від 400 до 1336 км, різні приймачі й усі чотири навігаційні системи.

Головний індикатор — C/N0, по суті «сигнал/шум» для навігаційного сигналу. Завада піднімає шум, і C/N0 падає. Просідання більш ніж на 3 дБГц (сигнал на тлі шуму слабшає приблизно вдвічі) вважали заглушенням.

Що побачили

Над Європою і Західною Азією — стійка «глуха зона». Її бачать майже всі апарати, незалежно від приймача й орбіти. Центр зони, за розрахунком авторів, — приблизно 36° сх. д. і 51° пн. ш., «західна Росія та/або східна Україна», біля кордону. Це не пеленг, а геометричний центр плями.

Далі цікавіше — динаміка. Слабкі ознаки — ще 2022 року, різкий стрибок — у 2024-му, у 2025-му зони вже чітко видно на картах. За даними супутника Swarm A, кількість «заглушених» клітинок карти зросла з 530 у 2023 році до 1779 у 2026-му, а середня кількість заглушених вимірювань у клітинці — з 10 до 663. І це при тому, що 2026 рік у роботі — лише п’ять місяців. Висновок авторів стриманий, але промовистий: ознак стабілізації немає.

А у 2026 році з’явився ще й добовий ритм: уночі гірше. Чому — автори не пояснюють. Ми теж гадати не будемо.

Як супутник чує глушилку за тисячі кілометрів

Звучить неймовірно, але це просто геометрія. Із висоти 700 км супутник бачить земну поверхню на тисячі кілометрів довкола. Тож потужне наземне джерело опиняється для нього «на прямій видимості», щойно супутник піднімається над горизонтом цього джерела. Саме так і виглядає межа зони: вона збігається з радіогоризонтом.

Парадокс у тому, що прямо над джерелом завада… слабшає. GNSS-антена супутника дивиться вгору, а знизу її прикриває корпус апарата. Тому найбільше дістається тим, хто бачить джерело збоку. Ще один штрих: що вища орбіта, то ширша пляма, але слабша завада. На висоті 1336 км навігаційний приймач Sentinel-6 її вже майже не помічає. Усе це, на думку авторів, вказує на наземне джерело — одне або кілька в одному районі.

Скільки ж воно «кричить»? Прямо виміряти не можна, тож автори оцінили за падінням C/N0 і відомою діаграмою антени Sentinel-1A. Вийшло близько 383 кВт еквівалентної ізотропно випромінюваної потужності (EIRP) — стільки мала б випромінювати антена, що світить рівномірно на всі боки, щоб дати такий самий сигнал у бік супутника. Навігаційний супутник GPS у тому ж розрахунку має близько 500 Вт. Автори чесно попереджають: це порядок величини, а не паспорт передавача. Тож заголовок про «глушилку на 383 кВт» — це не до них і не до нас. Як великі цифри стають медійними міфами, ми розбирали в «20 гігават брехні».

Кому найгірше

Завада широкосмугова: дістає GPS, Galileo, ГЛОНАСС і BeiDou одночасно. Але апарати страждають по-різному, і тут є три «групи ризику».

Ті, хто дивиться на горизонт. RO-антени спрямовані до горизонту — саме туди, звідки летить завада. На Sentinel-6 приймач, що дивиться вгору, майже не постраждав, а RO-антени — так. У Spire над Європою утворилася велика діра в RO-даних: успішних вимірювань там лише 19–37 % від того, що на тих самих широтах деінде.

Старі приймачі. Найбільше падає сигнал на кодах GPS P(Y) — військовому зашифрованому сигналі, який цивільні приймачі вміють «підслуховувати» без ключа. Ця спадщина часів до цивільного сигналу L2C виявилася найвразливішою: приймачі старших поколінь найбільше ризикують втратити двочастотні вимірювання.

Ті, кому потрібні сантиметри. Найточніший метод — Precise Point Positioning (PPP) — працює з фазою несучої, і її відлік не має перериватися. У зоні завад зриви фази в Sentinel-1A трапляються вдесятеро частіше, ніж у контрольній зоні, а за п’ять місяців 2026-го їх набралося більше, ніж за весь 2025-й. Від сантиметрів залежать орбіти й точність продуктів спостереження Землі.

А приймачі Spire у зоні завад часом бачать менше чотирьох навігаційних супутників — менше, ніж потрібно для визначення координат.

Онлайн-карта SAT-JAM

Перший автор роботи, аспірант DTU Кіан Бостані Нежад, зробив ще й відкриту онлайн-карту SAT-JAM. Вона щодня оновлюється за даними супутників Sentinel програми Copernicus. Можна обрати супутник і систему (GPS або Galileo) й побачити, як часто приймач фіксував заваду в кожному шестикутнику завширшки близько 300 км.

Автори чесно попереджають, як її читати. Шестикутник показує, де був супутник, а не де стоїть глушилка: червоне над Парижем не означає, що в Парижі глушать GPS. Дані надходять із затримкою в один–три тижні й усереднюються приблизно за шість тижнів. Спуфінг карта може не помітити. І це дослідницький продукт, а не інструмент для оперативних рішень.

Що це означає для нас

Для зв’язківця на фронті ця робота тактично нічого не змінює: GNSS там і так ненадійний. Зате вона дає рідкісне — незалежне вимірювання масштабу з космосу. Завади широкосмугові, б’ють по всіх системах і з 2024 року наростають, а автори радять зважати, що з розвитком війни вони можуть посилюватися чи змінюватися. Висновок той самий, що ми повторюємо з першого матеріалу про PNT: одного GNSS недостатньо. Потрібен стійкий PNT і альтернативи, зокрема навігація з LEO.

Для української космічної галузі висновок ще конкретніший. Автори радять враховувати GNSS-завади вже під час проєктування місії та в оцінці ризиків — як штатну умову, а не форс-мажор. Будь-який український апарат на LEO регулярно пролітатиме над цією зоною, тож перевірити, як його приймач переживе «глуху зону», варто ще на Землі.

І на перспективу: рутинні дані супутників виявилися готовою мережею моніторингу завад — без кордонів і нових запусків. Це гарна пара до наземного підходу, коли «гарячі точки» картографують самі смартфони, авто й дрони, — про нього ми писали в «Колективному імунітеті проти GNSS-спуфінгу». Орбіта дає масштаб, Земля — деталі.

Чесно про межі: хто саме і навіщо випромінює, робота не встановлює — джерело визначене лише як центр зони. Чи це побічний ефект війни, чи цілеспрямована спроба заважати супутникам, автори прямо пишуть, що невідомо.

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

Signal officers at the front don’t need telling that GPS works every other time. That it also “coughs” at 700 kilometres up is news. Researchers at the Technical University of Denmark (DTU) went through five years of data from European and commercial satellites and showed that ground-based interference sources in the area of the Russia–Ukraine war are powerful enough to “deafen” satellite navigation receivers over a region thousands of kilometres across. And since 2024 it has been getting worse.

The full paper (in English) is available here. Here is what matters.

Satellites use GPS too

Most modern satellites carry a GNSS receiver — essentially the same as the one in your phone, only far more precise. GNSS (Global Navigation Satellite Systems) is the umbrella term for GPS, Galileo, GLONASS and BeiDou. A satellite in low Earth orbit (LEO, a few hundred kilometres up) receives signals from navigation satellites flying at around 20,000 kilometres and uses them to work out where it is. Without that, you can’t tie an image to the ground or point an antenna.

GNSS signals are very weak — anyone who has watched a drone “lose” its satellites near a jammer knows this. So the question was obvious: can the jammers be heard by those flying over them?

How it was checked

No new satellites were launched. The authors used open data that spacecraft send down anyway: measurements for Precise Orbit Determination (POD) and for Radio Occultation (RO) — when a satellite “looks” through the atmosphere towards the horizon and meteorologists get temperature and humidity profiles. The sample includes Swarm, Sentinel and commercial Spire satellites at altitudes from 400 to 1,336 km, different receivers and all four navigation systems.

The main indicator is C/N0 — essentially “signal-to-noise” for a navigation signal. Interference raises the noise, and C/N0 drops. A drop of more than 3 dB-Hz (the signal weakening roughly by half against the noise) was counted as jamming.

What they saw

Over Europe and Western Asia there is a persistent “deaf zone”. Almost every spacecraft sees it, regardless of receiver or orbit. The centre of the zone, by the authors’ calculation, lies at roughly 36° E, 51° N — “western Russia and/or eastern Ukraine”, near the border. This is not a direction-finding fix but the geometric centre of the patch.

The dynamics are more interesting still. Faint signs appear as early as 2022, a sharp jump comes in 2024, and by 2025 the zones are clearly visible on the maps. For the Swarm A satellite, the number of “jammed” map cells grew from 530 in 2023 to 1,779 in 2026, and the average number of jammed measurements per cell from 10 to 663. And 2026 in the paper covers only five months. The authors’ conclusion is restrained but telling: there are no signs of stabilisation.

In 2026 a daily rhythm appeared as well: it is worse at night. Why, the authors don’t explain. We won’t guess either.

How a satellite hears a jammer thousands of kilometres away

It sounds incredible, but it’s just geometry. From 700 km up, a satellite sees the Earth’s surface for thousands of kilometres around. So a powerful ground source is “in line of sight” as soon as the satellite rises above that source’s horizon. That is exactly what the edge of the zone looks like: it matches the radio horizon.

The paradox is that directly above the source the interference… weakens. The satellite’s GNSS antenna looks up, and the spacecraft body shields it from below. So those who see the source from the side get it worst. One more touch: the higher the orbit, the wider the patch but the weaker the interference. At 1,336 km the navigation receiver on Sentinel-6 barely notices it. All of this, in the authors’ view, points to a ground source — one, or several in one area.

So how loud is it? It can’t be measured directly, so the authors estimated it from the C/N0 drop and the known antenna pattern of Sentinel-1A. The result is about 383 kW of equivalent isotropically radiated power (EIRP) — what an antenna radiating evenly in all directions would need to emit to produce the same signal towards the satellite. A GPS navigation satellite in the same calculation has about 500 W. The authors honestly warn that this is an order of magnitude, not a transmitter’s spec sheet. So a headline about a “383 kW jammer” is neither on them nor on us. How big numbers turn into media myths, we covered in “20 gigawatts of lies”.

Who suffers most

The interference is wideband: it hits GPS, Galileo, GLONASS and BeiDou at once. But spacecraft suffer differently, and there are three “risk groups”.

Those looking at the horizon. RO antennas point towards the horizon — exactly where the interference comes from. On Sentinel-6 the upward-looking receiver was barely affected, but the RO antennas were. Spire has a large hole in its RO data over Europe: successful measurements there are only 19–37% of what they are at the same latitudes elsewhere.

Older receivers. The signal drops most on the GPS P(Y) codes — the encrypted military signal that civil receivers can “eavesdrop” on without the key. This legacy of the days before the civil L2C signal turned out to be the most vulnerable: older-generation receivers are most at risk of losing dual-frequency measurements.

Those who need centimetres. The most precise method, Precise Point Positioning (PPP), works with the carrier phase, and its count must not break. Inside the zone, phase cycle slips on Sentinel-1A happen ten times more often than in the control area, and in five months of 2026 there were more of them than in all of 2025. Orbits and the accuracy of Earth observation products depend on those centimetres.

And Spire receivers inside the zone sometimes see fewer than four navigation satellites — fewer than needed to determine a position.

The SAT-JAM online map

The paper’s first author, DTU PhD student Kian Bostani Nezhad, has also built an open online map, SAT-JAM. It is updated daily with data from the Copernicus Sentinel satellites. You can choose a satellite and a system (GPS or Galileo) and see how often the receiver recorded interference in each hexagon, about 300 km across.

The authors honestly warn how to read it. A hexagon shows where the satellite was, not where the jammer is: red over Paris doesn’t mean GPS is jammed in Paris. Data arrive with a delay of one to three weeks and are averaged over about six weeks. The map may not catch spoofing. And it is a research product, not a tool for operational decisions.

What it means for us

For a signal officer at the front, this work changes nothing tactically: GNSS is unreliable there anyway. But it offers something rare — an independent measurement of the scale from space. The interference is wideband, hits every system and has been growing since 2024, and the authors advise assuming it may intensify or change as the war goes on. The conclusion is the one we have repeated since our first piece on PNT: GNSS alone is not enough. What’s needed is resilient PNT and alternatives, including navigation from LEO.

For the Ukrainian space industry the conclusion is even more concrete. The authors advise treating GNSS interference as part of mission design and risk assessment — a standard condition, not force majeure. Any Ukrainian spacecraft in LEO will regularly fly over this zone, so it is worth checking on the ground how its receiver will cope with the “deaf zone”.

And looking ahead: routine satellite data have turned out to be a ready-made interference monitoring network — borderless, with no new launches. It pairs nicely with the ground-based approach, where smartphones, cars and drones map the “hot spots” themselves, which we wrote about in “Collective immunity against GNSS spoofing”. Orbit gives the scale, the ground gives the detail.

To be honest about the limits: the paper does not establish who is transmitting or why — the source is identified only as the centre of the zone. Whether this is a side effect of the war or a deliberate attempt to disrupt satellites, the authors state plainly that it is unknown.

Share

The support of paid subscribers of SkyLinker.io will allow us to share even better and even more independent analytics, interesting reviews, and produce training and educational materials. From an inexpensive subscription costing a few cups of coffee per month to a more significant “Patron” level — all of this is clearly and qualitatively converted into information and knowledge, primarily for the defenders of Ukraine.

All the most interesting things from the world of communication and space technologies are also available in the form of educational audio podcasts and video lectures both on the website and on the SkyLinker Youtube channel.

Subscribe now

У 13 хвилинному аудіоподкасті розбираємо найцікавіше та найважливіше з публікації - Starlink без пароля: як працює вхід через passkey - https://www.skylinker.io/p/starlink-goes-passwordless-how-passkeys-work-ukr

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

Що сталося

У жовтні 2026 року Starlink без пресрелізу додав вхід в особистий кабінет за допомогою passkey. Тепер пароль можна не вводити: досить глянути в камеру телефона, прикласти палець або вставити апаратний ключ. Інструкція з’явилася в довідковому центрі Starlink.

Схоже на дрібне оновлення налаштувань, але змінюється сам принцип захисту акаунта. Розберімося, що це таке і чи варто це вмикати.

Passkey — це ключ, а не пароль

Пароль схожий на код від домофона: його знаєте ви і знає сервер, а ще його легко підгледіти, вгадати або виманити. Passkey схожий на ключ, який лежить лише у вашій кишені. Сайт зберігає тільки «замок», і навіть укравши всі замки, злодій жодних дверей ними не відімкне.

Обличчя чи відбиток пальця паролем не є. Вони лише відмикають ключ на вашому телефоні і нікуди з нього не потрапляють. Starlink запевняє, що вашої біометрії не бачить. Сама технологія — відкритий стандарт, який підтримують Apple, Google і Microsoft.

Як це працює

Коли ви входите, сервер Starlink надсилає телефону разову «загадку». Телефон розв’язує її закритим ключем, а сервер перевіряє відповідь відкритим. Секрет мережею не передається, а відповідь годиться лише для одного входу.

Ключ ще й пам’ятає, для якого сайту його створено. Підробну сторінку на кшталт starIink-support.com телефон не впізнає, тож ключ не підійде до намальованих дверей, хоч як переконливо вони виглядають.

Двоетапна перевірка тут не рятує. Фальшивий сайт працює як посередник: ви вводите на ньому пароль, він одразу передає його справжньому Starlink, той надсилає вам код на пошту, ви вводите код на підробці — і зловмисник уже в акаунті. З passkey такий трюк не спрацює, бо на чужому сайті ключ просто не з’явиться.

Як увімкнути

1. Увійдіть на starlink.com.

2. Відкрийте «Налаштування» → «Налаштування конфіденційності та безпеки».

3. У блоці «Ключі доступу» додайте ключ: на телефон, комп’ютер, у менеджер паролів або на апаратний ключ на зразок YubiKey.

4. Підтвердіть дію обличчям, пальцем чи PIN-кодом.

Крок 2: у налаштуваннях акаунта оберіть «Налаштування конфіденційності та безпеки». Нижче тут же видно список користувачів і їхні ролі.

Крок 3: «Додати ключ доступу» збереже його на пристрої або в менеджері паролів, «Додати апаратний ключ» — на фізичний ключ безпеки.

На один акаунт можна додати до 10 ключів. Акаунти з обов’язковим корпоративним входом (SSO) passkey не підтримують. Чи працює вхід через passkey у мобільному застосунку, Starlink не пише.

Що це дає на практиці

Не треба пам’ятати пароль. У кабінет Starlink заходять рідко: змінити тариф, поставити паузу, написати в підтримку. За цей час пароль забувається, а відновлення перетворюється на листи й коди. Passkey живе в телефоні, і вхід займає секунду.

Менше залежності від кодів. Зараз під час входу Starlink надсилає разовий код на пошту, а за потреби — у SMS (двоетапна перевірка). Але лист не прийде без інтернету, а інтернет у вас якраз від Starlink. SMS потребує мобільного зв’язку і тієї самої SIM-картки. А код, наче записку під дверима, можна виманити дзвінком від «служби підтримки». Passkey виманити не вдасться, бо передавати немає чого. Щоправда, чи приходить код на пошту під час входу через passkey, Starlink поки не пояснює.

Підводні камені

Втрачений телефон. Якщо ключ був лише на ньому, разом із телефоном зникає і цей спосіб входу. Ключ у хмарному менеджері паролів (iCloud, Google, 1Password, Bitwarden) це переживе, але захищений рівно настільки, наскільки захищений сам хмарний акаунт. Пристрій загубили — одразу видаліть його ключ у налаштуваннях.

Старі двері нікуди не поділися. Passkey не замінює пароль, і вимкнути пароль не можна. А відновлення доступу через пошту чи SMS одразу відкриває акаунт. Виходить, що на двері поставили новий надійний замок, але запасний ключ досі лежить у консьєржа. Хто контролює вашу пошту або SIM-картку, той контролює і Starlink.

Що робити

Для України це не дрібниця: акаунт Starlink волонтерського фонду, підрозділу чи лікарні керує десятками терміналів.

• Увімкніть passkey і додайте щонайменше два ключі: на телефоні та на окремому апаратному ключі.

• Захистіть пошту акаунта так само надійно, бо саме через неї відновлюють доступ.

• Не діліться одним логіном на кількох. Starlink дозволяє додавати користувачів з окремими ролями, і тому, хто лише перезавантажує термінал, доступ до оплати не потрібен.

• Якщо хтось пішов або загубив пристрій, видаліть його ключ і обліковий запис того ж дня.

• Код підтвердження нікому не диктуйте: Starlink не дзвонить і не пише, щоб його запитати.

Висновок: вмикати варто, бо це зручніше і безпечніше за пароль. Але поки поруч працюють старий пароль і відновлення через SMS, справжня фортеця ще попереду.

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

What happened

In October 2026, Starlink quietly added passkey sign-in to its customer accounts. No press release, no blog post — just a new article in the Starlink Help Center. You no longer have to type a password: a glance at your phone, a fingerprint, or a tap on a hardware security key is enough.

It looks like a minor settings update. In fact, it changes the very principle behind how the account is protected. Here is what a passkey is, what it fixes, and what it leaves untouched.

A passkey is a key, not a password

A password is like a door-entry code: you know it, the server knows it, and anyone can peek at it, guess it or talk you out of it. A passkey is more like a physical key that never leaves your pocket. The website keeps only the lock. Even if a thief stole every lock on the server, none of them would open a single door.

Your face or fingerprint is not the password either. It only unlocks the key on your own phone and never leaves the device. Starlink says it never sees your biometrics. The technology itself is an open standard backed by Apple, Google and Microsoft.

Subscribe now

How it works

When you sign in, the Starlink server sends your phone a one-time puzzle, known as a challenge. The phone solves it with a private key, and the server checks the answer with the matching public key. No secret ever crosses the network, and each answer is good for a single sign-in only.

The key also remembers which website it was created for. A fake page such as starIink-support.com simply won’t be recognised, so the key won’t fit a painted-on door, however convincing it looks.

This is exactly where two-step verification falls short. A phishing site can act as a middleman: you type your password into it, it passes the password straight to the real Starlink, Starlink emails you a code, you type the code into the fake page — and the attacker is in. With a passkey the trick fails, because on someone else’s domain the key never even shows up.

How to turn it on

1. Sign in at starlink.com.

2. Open Settings → Privacy & Security Preferences.

3. Under Passkeys, choose Add passkey to save one on your phone, computer or in a password manager, or Add hardware key to use a physical key such as a YubiKey.

4. Confirm with your face, fingerprint or PIN.

Step 2: in your account settings, open Privacy & Security Preferences. The same page lists the account’s users and their roles.

Step 3: Add passkey stores it on your device or in a password manager; Add hardware key puts it on a physical security key.

Each account can hold up to 10 passkeys. Accounts that must sign in through corporate single sign-on (SSO) can’t add them. Starlink doesn’t say whether passkey sign-in works in the mobile app.

What it changes in practice

No password to remember. Most people open their Starlink account rarely — to change a plan, pause service or contact support. By then the password is long forgotten, and recovery turns into a chain of emails and codes. A passkey lives on your phone, and signing in takes a second.

Less dependence on codes. Today Starlink sends a one-time code to your email at sign-in, with SMS as a fallback (Two Step Verification). But an email won’t arrive without internet — and your internet is Starlink. SMS needs mobile coverage and that very SIM card. And a code, like a note slipped under the door, can be coaxed out of you by a call from “support”. A passkey can’t be coaxed out: there is nothing to hand over. Starlink has not yet said whether the email code is still requested when you sign in with a passkey.

The catch

A lost phone. If the passkey lived only on that phone, this way of signing in disappears with it. A passkey synced through a password manager (iCloud, Google, 1Password, Bitwarden) survives the loss, but it is only as safe as that cloud account. Lost a device? Remove its passkey in Settings right away.

The old door is still there. A passkey doesn’t replace the password, and the password can’t be switched off. Meanwhile, account recovery by email or SMS signs you straight in. So the front door gets a new high-security lock, while a spare key still hangs at the concierge desk. Whoever controls your email or your SIM card controls your Starlink account too.

What to do

This is no small matter in Ukraine, where a single Starlink account of a volunteer foundation, a military unit or a hospital can control dozens of terminals. The same applies to any company running a fleet of them.

• Turn passkeys on and add at least two: one on your phone and one on a separate hardware key.

• Protect the account’s email just as well — that is where access gets recovered.

• Don’t share one login among several people. Starlink lets you add users with separate roles, and someone who only reboots a terminal doesn’t need access to billing.

• When someone leaves or loses a device, remove their passkey and their user the same day.

• Never read a verification code to anyone: Starlink will never call or text you to ask for it.

Bottom line: turn it on — a passkey is more convenient and safer than a password. But as long as the old password and SMS recovery keep working alongside it, the real fortress is still to come.

The support of paid subscribers of SkyLinker.io will allow us to share even better and even more independent analytics, interesting reviews, and produce training and educational materials. From an inexpensive subscription costing a few cups of coffee per month to a more significant “Patron” level — all of this is clearly and qualitatively converted into information and knowledge, primarily for the defenders of Ukraine.

All the most interesting things from the world of communication and space technologies are also available in the form of educational audio podcasts and video lectures both on the website and on the SkyLinker Youtube channel.

Subscribe now

У 14 хвилинному аудіо подкасті розбираємо найцікавіше та найважливіше з публікації - Як MANET може знизити залежність від Starlink?

https://www.skylinker.io/p/how-can-manet-reduce-dependence-on-starlink-ukr

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

У ніч з 13 на 14 жовтня 2026 року оператори дронів на Гуляйпільському напрямку помітили дивне: зв’язок з апаратом зникав на 10–20 секунд, щойно той розганявся понад 110–120 км/год. Ніхто не глушив цю лінію і ніхто не пошкодив термінал. Просто постачальник сервісу змінив правила — без попередження. Частину місій довелося скасувати.

Це не текст про те, хто винний. Ми не будемо зараз розбирати причини самої події. Це текст про питання, яке ця ніч поставила перед кожним, хто відповідає за військовий зв’язок: що тримає наше управління військами, коли найкращий канал раптом стає гіршим?

Добрий канал не дорівнює стійкий зв’язок

Starlink змінив цю війну. Саме він дав фронту масовий широкосмуговий канал, без якого не було б ні епохи дронів, ні Дельти в реальному часі. Але саме тому, що він такий хороший, на ньому непомітно опинилося забагато. До хорошого звикають легко… За результатами практичних досліджень, у разі його відключення здатність Сил оборони України передавати дані на полі бою падає в рази.

Уявіть місто, де все живлення йде від однієї чудової електростанції. Поки вона працює — світло є всюди. Але енергетики знають: стійкість міста визначає не потужність станції, а мережа, яка вміє живитися з кількох джерел. Україна вивчила цей урок під час війни на власних енергосистемах. Зв’язок живе за тими самими законами.

Канал Starlink може зникнути трьома шляхами:

• фізично — термінал знищили або пошкодили;

• технічно — засобами РЕБ або кібератакою;

• організаційно — умови сервісу змінилися десь далеко від фронту.

У лютому 2026 року ми бачили такий сценарій з іншого боку: після запровадження «білого списку» терміналів російські підрозділи втратили звичний канал — і координація їхніх штурмів помітно погіршилася. У жовтні той самий механізм, хоч і в м’якшій формі, доторкнувся нас. Висновок симетричний і тверезий: армія, що сидить на одному каналі, втрачає не зв’язок, а керованість.

Природна реакція на такі епізоди — шукати заміну. І шукати є що. Але жодна заміна не з’явиться завтра і не прийде на фронт у потрібному масштабі за одну ніч.

Які є шляхи

Якщо розкласти способи зменшити залежність від одного каналу, вийде приблизно така карта.

• Нові глобальні сузір’я. Amazon Leo обіцяє початковий сервіс уже цього року: на орбіті близько 400 із запланованих понад 3200 супутників. Telesat Lightspeed орієнтується на глобальний сервіс у першому кварталі 2028 року й окремо закладає військовий Ka-діапазон. Це реальні канали, але кожен потребує власних терміналів, контрактів і часу на масштабування.

• Європейські та українські супутникові проекти й стартапи. Їх чимало, і частина виглядає дуже перспективно. Але це ті, хто створить спроможності зв’язку на полі бою не дуже скоро.

• Eutelsat OneWeb — наразі єдина мережа з характеристиками, близькими до Starlink, яка вже доступна в Україні. Але екосистема виробників терміналів поки недостатньо гнучка, тож за ціною, вагою й можливостями вони здебільшого поступаються Starlink. А головне — ємність мережі значно менша: кількість терміналів, яку вона здатна обслуговувати, поки непорівнянна зі Starlink.

• Наземні канали. LTE, оптика, радіорелейні лінії вже є в багатьох місцях, але кожен покриває лише свій шматок.

• Архітектура, що зшиває наявне. Найменш помітний шлях: не додавати ще один «головний» канал, а змінити те, як підрозділ користується всіма, що вже має.

Перші чотири шляхи розширюють вибір. А от п’ятий відповідає на інше питання: що робити з цим вибором, коли він з’явиться? Без нього кожен новий канал стане ще одним острівцем. І через кілька років ми матимемо не одну залежність, а кілька паралельних.

П’ятий елемент: спершу мережа — потім виходи у світ

Сьогодні типова картина виглядає так: на кожній позиції свій термінал, і кожен термінал — це окремий острівець. Десятки незалежних каналів, і жоден не страхує сусіда. Зник канал — позиція осліпла, навіть якщо за сто метрів стоїть цілком справна тарілка сусідів.

Підхід, відомий як MANET (мобільні самоорганізовані мережі), пропонує перевернути цю логіку. Спершу створюється мережа всього підрозділу, а вже вона виходить у світ через кілька спільних шлюзів. Кожен вузол такої мережі — водночас абонент, маршрутизатор і ретранслятор. Мережа сама формується і сама перебудовує маршрути, коли хтось вибуває. Ідея не нова: її десятиліттями розвивали для військових, і сьогодні на ринку є кілька зрілих реалізацій. Докладно про це — у нашому розборі «MANET: коли сама мережа йде в рух».

Головне — те, як така мережа ставиться до зовнішніх каналів. Візьмімо для прикладу Wave Relay — одну з найзріліших реалізацій MANET, яка вже працювала в Україні. Її мережевому рівню байдуже, звідки прийшов пакет. Starlink, а згодом Amazon Leo чи Lightspeed, геостаціонарний супутник, LTE-модем на машині, оптика до штабу — для неї це просто різні двері з одного дому. Програмний хаб Cloud Relay тримає кілька таких дверей відчиненими одночасно, постійно перевіряє, які з них зараз найширші, і сам переводить трафік, коли одні зачиняються. Військові називають це PACE — основний, альтернативний, запасний, аварійний канали. Різниця лише в тому, що тут цей план виконує мережа, а не черговий зв’язківець о третій ночі.

Ще одна деталь, яку часто пропускають: локальний трафік лишається локальним. Якщо сусідньому взводу потрібне відео з вашого дрона, воно йде напряму мережею, а не на орбіту і назад. Супутниковий ресурс витрачається лише на те, що справді має покинути поле бою. Тому навіть вузький запасний канал у такій архітектурі виявляється напрочуд корисним: він несе тільки критичне.

Однією фразою: кожен канал стає спільним, і жоден не є єдиним.

Що це дає позиції, бригаді і державі

Одна й та сама ідея виглядає по-різному залежно від того, з якої висоти на неї дивитися.

На позиції: «Термінал знищено — а ми на зв’язку». Позиція живе в мережі, а не на своїй тарілці. Якщо її власний канал зник, зв’язок йде через сусідні вузли до іншого шлюзу. Більше того, сам термінал тепер можна поставити глибше, де його легше захистити, а mesh донесе зв’язок до переднього краю. Тарілка — в тил, зв’язок — на позицію.

У штабі бригади: «Канал впав — бригада не помітила». Усі термінали, модеми й лінії зведені в одну керовану мережу з однією мапою. Начальник зв’язку бачить, яким шляхом йде трафік зараз і що буде, якщо цей шлях зникне. Підрозділ, що переходить під інше командування, приносить свої вузли й шлюзи в ту саму мережу без перебудови.

На рівні держави: «Жоден провайдер не є точкою відмови фронту». Ризик концентрації на одному постачальнику не знімається договорами — лише архітектурою. Amazon Leo, Lightspeed, майбутні європейські й українські рішення стануть корисними в день своєї появи, а не після року інтеграції: досить додати ще один шлюз. Обладнання є власністю війська, ключі шифрування — у власника, а точка зшивання мережі може стояти на власному сервері.

Чесно про межі — і про головне

MANET не замінює супутник або наземний канал. Mesh-мережа дає підрозділу «цифрове сусідство», супутник — «горизонт». Далекобійному дрону над територією противника все одно потрібен свій канал на борту. А поки в підрозділу є лише один тип зовнішнього каналу, навіть найрозумніша мережа не матиме між чим перемикатися.

Але саме тому мережа, яка вміє зшивати канали, повинна з’явитися раніше за самі нові канали. Тоді кожен новий термінал, модем чи супутникова послуга одразу додає стійкості всьому підрозділу, а не стає ще одним острівцем.

Шляхів зменшити залежність від Starlink багато, і жоден не варто відкидати: нові сузір’я, власні розробки, наземні мережі — усе це потрібне. Але більшість із них вимагає часу, грошей і нової інфраструктури. Шлях, описаний тут, — один із найдоступніших, бо працює з тим, що вже є: тими самими терміналами, модемами й лініями. І водночас один із найнедооціненіших: його легко сплутати з «ще одним радіо», хоча насправді він про архітектуру.

Стійкість не купується разом із терміналом. Вона будується — мережею, у якій кожен канал спільний і жоден не єдиний.

Зменшення залежності від будь якого конкретного типу або постачальника каналу зв’язку — невід’ємна частина стійкості нервової системи війська.

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

On the night of 13–14 October 2026, drone operators on the Huliaipole axis noticed something odd: the link to the aircraft dropped out for 10–20 seconds every time it accelerated beyond 110–120 km/h. Nobody was jamming that link, and nobody had damaged the terminal. The service provider had simply changed the rules — without warning. Some missions had to be cancelled.

This is not a piece about who is to blame. We are not going to dig into the causes of the incident itself here. It is about the question that night put to everyone responsible for military communications: what keeps our command and control running when the best link suddenly gets worse?

A Good Link Does Not Equal Resilient Communications

Starlink has changed this war. It gave the front line mass-scale broadband connectivity, without which there would have been neither the drone era nor Delta in real time. But precisely because it is so good, far too much has quietly come to rest on it. It is easy to get used to a good thing… According to practical studies, if it is switched off, the ability of Ukraine’s Defence Forces to move data on the battlefield drops several-fold.

Imagine a city where all the power comes from a single excellent power station. While it runs, the lights are on everywhere. But power engineers know that a city’s resilience is defined not by the capacity of the station, but by a grid that can draw on several sources. Ukraine has learnt this lesson during the war, on its own energy system. Communications obey the same laws.

A Starlink link can disappear in three ways:

• physically — the terminal is destroyed or damaged;

• technically — by electronic warfare or a cyberattack;

• organisationally — the terms of service change somewhere far away from the front.

In February 2026 we saw this scenario from the other side: once the terminal ‘whitelist’ was introduced, russian units lost their usual link — and the coordination of their assaults deteriorated noticeably. In October, the same mechanism, albeit in a milder form, touched us. The conclusion is symmetrical and sobering: an army that sits on a single link loses not its communications, but its ability to command.

The natural reaction to episodes like this is to look for a replacement. And there is plenty to look at. But no replacement will appear tomorrow, and none will reach the front at the scale required overnight.

What Are the Options?

If we map out the ways to reduce dependence on a single link, the picture looks roughly like this.

• New global constellations. Amazon Leo promises initial service as early as this year, with around 400 of the more than 3,200 planned satellites already in orbit. Telesat Lightspeed is aiming for global service in the first quarter of 2028 and is separately building in military Ka-band. These are real links, but each one needs its own terminals, contracts and time to scale.

• European and Ukrainian satellite projects and start-ups. There are plenty of them, and some look very promising. But they will not be delivering communications capability on the battlefield any time soon.

• Eutelsat OneWeb — currently the only network with characteristics close to Starlink’s that is already available in Ukraine. But the ecosystem of terminal manufacturers is still not flexible enough, so on price, weight and capability its terminals mostly lag behind Starlink. Most importantly, network capacity is much smaller: the number of terminals it can serve is not yet comparable with Starlink.

• Terrestrial links. LTE, fibre and radio relay are already in place in many areas, but each covers only its own patch.

• An architecture that stitches together what is already there. The least visible path: not adding yet another ‘main’ link, but changing how a unit uses all the links it already has.

The first four paths widen the choice. The fifth answers a different question: what do we do with that choice once it arrives? Without it, every new link becomes yet another island. And a few years from now we will have not one dependency, but several running in parallel.

The Fifth Element: First the Network — Then the Way Out to the World

Today the typical picture looks like this: every position has its own terminal, and every terminal is an island of its own. Dozens of independent links, and none of them backs up its neighbour. Lose the link — and the position goes blind, even if a perfectly serviceable dish belonging to the neighbours stands a hundred metres away.

The approach known as MANET (mobile ad hoc networking) proposes turning this logic on its head. First, a network of the entire unit is built, and only then does it reach the outside world through several shared gateways. Every node in such a network is at once a user, a router and a relay. The network is self-forming and self-healing: it rebuilds its routes on its own when a node drops out. The idea is not new: it has been developed for the military for decades, and today there are several mature implementations on the market. We cover this in detail in our deep dive ‘MANET: When the Network Itself Is on the Move’.

What matters most is how such a network treats external links. Take Persistent Systems’ Wave Relay® MANET as an example — one of the most mature MANET implementations, and one that has already been used in Ukraine. Its network layer is transport-agnostic: it does not care where a packet came from. Starlink, and later Amazon Leo or Lightspeed, a geostationary satellite, an LTE modem on a vehicle, fibre to headquarters — to it these are simply different doors out of the same house. The Cloud Relay™ software hub keeps several of these doors open at once, constantly checks which of them are widest right now, and moves the traffic over by itself when some of them close. The military calls this PACE — Primary, Alternate, Contingency, Emergency. The only difference is that here the plan is executed by the network, not by the duty signaller at three in the morning.

One more detail that is often overlooked: local traffic stays local. If the neighbouring platoon needs the video from your drone, it travels directly across the network rather than up to orbit and back. Satellite capacity is spent only on what genuinely has to leave the battlefield. That is why even a narrow backup link turns out to be surprisingly useful in this architecture: it carries only what is critical.

In a single sentence: every link becomes shared, and none is the only one.

What It Means for the Position, the Brigade and the State

The same idea looks different depending on the altitude from which you view it.

At the position: ‘The terminal is destroyed — and we are still on comms.’ The position lives in the network, not on its own dish. If its own link is gone, traffic flows through neighbouring nodes to another gateway. What is more, the terminal itself can now be sited further back, where it is easier to protect, while the mesh carries connectivity to the forward edge. Dish to the rear, comms to the position.

At brigade HQ: ‘A link went down — and the brigade didn’t notice.’ All terminals, modems and lines are brought together into one managed network with a single map. The brigade signals officer can see which path the traffic is taking right now and what will happen if that path disappears. A unit that comes under a different command brings its nodes and gateways into the same network without rebuilding it.

At state level: ‘No single provider is a point of failure for the front.’ The risk of concentration on one supplier cannot be removed by contracts — only by architecture. Amazon Leo, Lightspeed, and future European and Ukrainian solutions will become useful on the day they arrive, not after a year of integration: all it takes is one more gateway. The equipment belongs to the armed forces, the encryption keys stay with the owner, and the point where the network is stitched together can sit on the owner’s own server.

Honestly About the Limits — and About What Matters Most

MANET does not replace a satellite or a terrestrial link. A mesh network gives a unit its ‘digital neighbourhood’; a satellite gives it the ‘horizon’. A long-range drone over enemy territory still needs its own link on board. And as long as a unit has only one type of external link, even the smartest network will have nothing to switch between.

But that is precisely why a network capable of stitching links together must arrive before the new links themselves. Then every new terminal, modem or satellite service immediately adds resilience to the whole unit, instead of becoming yet another island.

There are many ways to reduce dependence on Starlink, and none of them should be dismissed: new constellations, home-grown developments, terrestrial networks — all of it is needed. But most of them demand time, money and new infrastructure. The path described here is one of the most accessible, because it works with what is already there: the same terminals, modems and lines. And it is also one of the most underrated: it is easy to mistake it for ‘just another radio’, when in fact it is about architecture.

Resilience does not come in the box with a terminal. It is built — by a network in which every link is shared and none is the only one.

Share

The support of paid subscribers of SkyLinker.io will allow us to share even better and even more independent analytics, interesting reviews, and produce training and educational materials. From an inexpensive subscription costing a few cups of coffee per month to a more significant “Patron” level — all of this is clearly and qualitatively converted into information and knowledge, primarily for the defenders of Ukraine.

All the most interesting things from the world of communication and space technologies are also available in the form of educational audio podcasts and video lectures both on the website and on the SkyLinker Youtube channel.

Subscribe now

Вже понад рік наша рубрика «Космічна погода» попереджає вас про геомагнітні бурі та їхній вплив на зв’язок. Увесь цей час кольори наших світлофорів спиралися здебільшого на експертну оцінку редакції, а отже, були доволі суб’єктивними. Методологію ми паралельно розробляли й пропрацьовували, але завершеного вигляду вона не мала. Ми розуміли, що цього недостатньо.

Мета в нас була конкретна: щоб кожен отримував попередження відповідно до своєї потреби. Зв’язківцю з КХ-радіостанцією важливо знати, що буде з діапазоном. Користувачу Starlink чи GEO-термінала — чи можна покластися на його систему. Більше року активних спостережень і попереджень, разом з аналізом даних і наукових робіт, дали результат: SkyLinker впроваджує власну методологію — SCOR (SkyLinker Comms Outage Risk).

Головне в ній — ми окремо оцінюємо ефір і окремо системи, але кожному даємо якісну й обґрунтовану оцінку ризику за однаковими правилами.

Чому ефір і супутники оцінюємо окремо

У розборі «Як космічна погода втручається у наш зв’язок» ми пояснювали діапазони «поверхами»: HF і L-діапазон найвразливіші, а Ku і Ka, на яких працює супутниковий інтернет, — помітно менше.

Але досвід бур 2024 року показав важливу річ. Коли під час великої бурі G5 у травні 2024 року Starlink повідомляв про погіршення сервісу, справа була не лише в ефірі. Мережеві вимірювання пов’язують деградацію з опором атмосфери, який гальмує низькі орбіти, але також і з маневрами супутників та режимом їх роботи в складних умовах. Тобто з самими апаратами і системами, а не з проходженням сигналу.

Ефір і супутники — це різні причини, різний час і різний об’єкт. Іоносфера заважає сигналу одночасно з бурею чи спалахом. Натомість електрони радіаційних поясів можуть пошкоджувати апарати ще кілька діб після бурі, коли ефір уже спокійний. Якщо змішати все в одну оцінку «за рівнем бурі», колір перестає пояснювати, що саме і чому зламається. Тому ми розділили оцінку на дві частини, а для конкретної системи зводимо їх назад в один колір.

SCOR коротко

• SCOR-P (ефір) — ризик для проходження радіосигналу в кожному діапазоні: HF, VHF, UHF, L, C, X, Ku, Ka. Враховує геомагнітні бурі (G), радіозатемнення від спалахів (R), протонні події (S) і сонячні радіосплески. Оцінюємо для півночі України, бо там іоносферні збурення відчуваються найсильніше.

• SCOR-C (супутники) — ризик з боку апаратів конкретної системи: реакція низьких орбіт на бурю, заряджання, радіація, вихід геостаціонарних апаратів за межі магнітного захисту Землі.

• SCOR (зв’язок) — підсумок для системи. Ефір для неї оцінюємо за всіма діапазонами, якими вона працює: до терміналів користувачів і до наземних станцій (гейтвеїв). Підсумок дорівнює гіршій із двох оцінок. Якщо ж обидві одночасно сягають помаранчевого, рівень підвищуємо ще на один, бо діють два незалежні механізми збою.

Принципи

• Песимістично. Попередження має прийти раніше, ніж проблема.

• Відкриті дані. Лише офіційні шкали та вимірювання NOAA SWPC і NASA CCMC, а також опубліковані наукові роботи.

• Колір означає дію, а не силу бурі. Від «працюй як завжди» до «плануй роботу без цієї системи».

• Лише космічна погода. РЕБ, живлення, наземна погода й перевантаження мереж у SCOR не входять. В Україні РЕБ часто важить більше за будь-яку бурю.

• Орієнтир, а не наказ. SCOR допомагає планувати, але не пояснює конкретний збій і не замінює тактичних рішень.

Як читати наші публікації

Пости про бурі. Публікуємо їх, коли прогнозується буря рівня G3 і вище. Світлофор діапазонів у них — це SCOR-P за рівнем геомагнітної бурі. Спалахи та протонні події, якщо вони є, згадуємо текстом. Зверніть увагу: зелені Ku і Ka означають, що ефір у цих діапазонах у порядку. Ризик для Starlink чи OneWeb з боку самих супутників показує окремий світлофор систем.

Світлофор систем. Для кожної системи — один колір SCOR на добу: сьогодні, завтра, післязавтра. Прогнозні доби позначено трохи прозорішою заливкою. Під кольором можна побачити розкладку. Фон клітинки показує ефір, кількість точок, як на гральній кістці, — рівень ризику з боку супутників, а значок — його причину.

Що далі

SCOR зараз в активному тестуванні, тож пороги й правила можуть уточнюватися. Методологія проходить рецензування академічними спільнотами та виданнями. Після цього повний і детальний опис методології ми окремо викладемо на сайті SkyLinker.io. Зауваження та пропозиції фахівців приймаємо вже зараз — пишіть у коментарях.

SCOR, SCOR-P і SCOR-C — авторська методологія. © 2026 Володимир Степанець, SkyLinker.io.

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

12 жовтня о 02:12 і 08:09 за київським часом апарати SOHO LASCO, STEREO A та GOES CCOR-1 зафіксували два корональні викиди маси. Обидва — наслідок ерупції магнітних волокон (філаментів) у південній півкулі Сонця, без помітних спалахів. Швидкість викидів — 618 і 741 км/с.

Летять вони не прямо на нас, а під кутом близько 30° на схід від лінії Сонце–Земля. Тож Земля, найімовірніше, отримає ковзний удар флангом першого викиду, а другий пройде майже впритул. Цікава деталь: другий викид швидший і стартував лише на шість годин пізніше, тому модель NASA рахує обидва як єдиний фронт.

Прихід очікується 14 жовтня, найімовірніше між 06:00 і 15:00 за Києвом. Шанс, що викиди взагалі зачеплять Землю, — близько 60%. Найімовірніше нас чекає неспокійна магнітосфера або буря до рівня G2. У гіршому випадку — сильна буря G3: таку можливість показує модель NASA, хоча NOAA вважає її малоймовірною.

Прогноз та характеристики:

• Impact (Зіткнення): 14 жовтня 2026, найімовірніше 06:00–15:00 за київським часом (± 7 годин).

• Speed (Швидкість): 618–741 км/с.

• Confidence (Ймовірність): 60% — прихід CME до Землі (ансамбль NASA).

• Геомагнітний індекс: Kp 4–7, рівень G1–G3.

На період 14–15 жовтня операторам критичної інфраструктури, телекомунікаційних мереж та систем зв’язку рекомендується:

• перевести обладнання у режим підвищеного моніторингу;

• забезпечити готовність резервних каналів зв’язку;

• перевірити працездатність наземних альтернатив супутниковим каналам;

• посилити контроль за сервісами навігації та синхронізації часу;

• відстежувати оперативні оновлення NOAA SWPC та інших профільних центрів космічної погоди.

Найбільше під час таких бур страждають HF-зв’язок і L-band — супутникова навігація та телефонія. Ku- і Ka-діапазони, на яких працює супутниковий інтернет, відчувають їх мінімально. Чому так і на що звертати увагу в кожному діапазоні — у нашому розборі «Як космічна погода втручається у наш зв’язок».

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

У 14 хвилинному аудіо подкасті розбираємо найцікавіше та найважливіше з публікації - MANET: коли сама мережа йде в рух.

https://www.skylinker.io/p/manet-when-the-network-itself-is-on-the-move-ukr

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

У 15 хвилинному аудіо подкасті розбираємо найцікавіше та найважливіше з публікації - Зв’язок — це нервова система війська.

https://www.skylinker.io/p/communications-the-nervous-system-of-a-fighting-force-ukr

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

У 12 хвилинному аудіо подкасті розбираємо найцікавіше та найважливіше з публікації - РЕБ проти Starlink: Що працює насправді?

https://www.skylinker.io/p/ew-vs-starlink-what-actually-works-ukr

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

Уявіть собі великий кар’єр з видобутку якихось копалин, з геть недалекого майбутнього.

Десятки великих самоскидів постійно рухаються між точками завантаження й розвантаження. Здоровенні екскаватори поступово змінюють позиції. Більша частина техніки працює автономно, без людей за кермом. Через мережу передаються команди керування, телеметрія, координати машин і відео з їх камер.

Але сам кар’єр теж змінюється. Там, де вчора була рівна ділянка, сьогодні може з’явитися новий уступ. Вежа зв’язку, яка добре покривала робочу зону минулого тижня, тепер опинилася за масивом породи. Прокладати нові кабелі або щодня переносити базові станції незручно, дорого, а інколи просто неможливо.

Тепер замінимо самоскиди на бойові машини. Екскаватори — на наземні роботизовані комплекси. Диспетчерський пункт — на командний пункт. Додамо безпілотники, піші групи бійців, сенсори, засоби спостереження, але головне — додамо ще й засоби радіоелектронної боротьби та противника, який активно намагається виявити й пригнітити, або хоча б порушити зв’язок.

Мережева задача залишається тією самою. Але ціна втрати зв’язку стає незрівнянно вищою.

У традиційній Mesh мережі рухаються користувачі, а інфраструктура переважно залишається на місці. У MANET рухаються і користувачі, і значна частина самої інфраструктури.

MANET — Mobile Ad Hoc Network, тобто мобільна самоорганізована мережа. Це мережа, в якій вузли можуть рухатися, самостійно знаходити один одного, передавати дані через сусідні вузли та перебудовувати шляхи, коли умови змінюються.

У звичайній мережі топологія — це доволі статична схема. У MANET — це циклічний та динамічний процес.

Мережа без постійного центру

Найпростіше зрозуміти MANET на прикладі трьох машин.

Перша машина бачить другу по радіоканалу. Друга бачить третю. Перша й третя безпосередньо одна одну не чують, бо між ними пагорб.

У звичайній радіомережі це могло б означати, що зв’язку немає.

У багатоперехідній MANET друга машина стає ретранслятором. Дані від першої машини проходять через другу й доходять до третьої. Якщо друга машина з’їде в інше місце, мережа спробує знайти новий шлях — наприклад, через безпілотник або четверту машину.

Кожен вузол у такій мережі може одночасно виконувати кілька ролей. Він може бути джерелом даних, отримувачем даних і проміжним пунктом для передавання чужого трафіку.

Саме це робить MANET принципово відмінною від моделі, де всі користувачі залежать від однієї базової станції.

Інженерна рада Інтернету IETF — Internet Engineering Task Force, тобто спільнота, що розробляє основні технічні стандарти Інтернету, — описує MANET як автономну систему мобільних вузлів із динамічною, часто багатоперехідною топологією. Така мережа може працювати самостійно або мати шлюзи до зовнішньої інфраструктури.

З цього визначення випливають чотири головні властивості MANET.

Перша — самоорганізація (Self-Organization). Вузол, який увімкнули й належним чином налаштували, має знайти сусідів і долучитися до мережі без ручного прокладання кожного маршруту.

Друга — багатоперехідність (Multi-Hop). Дані можуть проходити через один або кілька проміжних вузлів.

Третя — мобільність (Mobility). Змінюється не лише положення користувачів. Рухаються самі вузли, які утворюють транспортну інфраструктуру.

Четверта — самовідновлення (Self-Healing). Після втрати одного з радіоканалів мережа шукає інший доступний шлях.

Але тут важливо уникнути магічного мислення. Самовідновлення не означає безсмертя. Якщо між двома частинами мережі фізично немає жодного зовнішнього каналу зв’язку, жоден алгоритм не створить його з повітря. MANET мережа не скасовує рельєф, затінення, перешкоди, завади, нестачу потужності чи обмеження спектра.

MANET мережа лише значно краще пристосована до життя в таких умовах.

Про яку саме MANET йдеться у цій статті

MANET як загальне поняття не прив’язана до одного рівня мережевої моделі або до одного протоколу. Є дуже багато різних інженерних реалізацій та підходів.

Історично робоча група IETF зосереджувалася насамперед на IP — Internet Protocol, тобто на тому протоколі адресації та доставлення пакетів між мережевими вузлами, який використовується в мережі Інтернет. IETF розробляла механізми маршрутизації, придатні для статичних і рухомих бездротових топологій.

У цій статті ми свідомо звужуємо тему до тих варіантів, які наразі більше всього цікавлять саме військових, виробників засобів зв’язку, дронів та іншого військового обладнання.

Нас цікавлять системи, які дають підключеному обладнанню звичний Ethernet — технологію локальної дротової мережі — та IP-транспорт. Передусім ідеться про рішення, які надають прозорий або близький до прозорого сервіс L2 — Layer 2, тобто канального рівня мережевої моделі.

Для камери, комп’ютера, сервера, сенсора або контролера робота така MANET може виглядати як дуже довгий бездротовий Ethernet-кабель. Тільки цей кабель складається з багатьох рухомих частин, може перебудовуватися на ходу й не має одного постійного маршруту.

Таку функцію часто називають backhaul — транспортним з’єднанням між локальними пристроями та іншими сегментами мережі. Далі ми переважно називатимемо її просто транспортною мережею.

Практична цінність такого підходу величезна. Підключеній камері не потрібно знати, що між нею і сервером є три радіопереходи. Програма ситуаційної обізнаності не повинна мати окрему версію для кожного типу радіостанції. Контролер робота не зобов’язаний самостійно шукати сусідні вузли — цим займається сама мережа MANET.

Усередині різні системи можуть працювати по-різному. Одні використовують класичну IP-маршрутизацію. Інші — власні розподілені алгоритми передавання. Деякі рішення працюють на канальному рівні, а деякі лише створюють для користувача схожий результат.

Тому головний критерій для нас не назва внутрішнього протоколу. Головний критерій — чи отримує підключене обладнання звичну мережеву послугу, яка продовжує працювати, коли вузли рухаються.

Persistent Systems прямо описує свою Wave Relay як систему з безперервною мережевою зв’язністю канального рівня для камер, відеокодерів, IP-сенсорів та інших пристроїв. Rajant так само будує свою архітектуру як розподілену мережу канального рівня, здатну об’єднувати різні дротові й бездротові транспорти.

Чому MANET — це більше, ніж просто Mesh

Термін Mesh Network означає сіткову мережу, у якій вузли можуть мати кілька з’єднань один з одним, а дані здатні проходити різними шляхами. Ця здатність є важливою властивістю і MANET. Але самої сіткової структури для більшості сучасних задач попросту недостатньо.

Домашня система Wi‑Fi — поширеної технології бездротової локальної мережі — також може мати кілька сіткових точок доступу. Одна стоїть у вітальні, друга — на другому поверсі, третя — у гаражі. Якщо один шлях погіршується, система може використати інший. Це Mesh. Точніше WiFi Mesh.

Але ці точки зазвичай не їдуть різними дорогами, не залітають за будинки, не зникають за рельєфом, не вмикаються й не вимикаються десятки разів протягом операції. Їхня топологія відносно стабільна.

У MANET сама транспортна інфраструктура може бути встановлена на людях, автомобілях, кораблях, літаках, безпілотниках і роботах. Вона має працювати, коли сусіди постійно змінюються, радіоканали з’являються та зникають, а найкращий маршрут хвилину тому вже не є найкращим зараз.

Mesh передусім описує спосіб з’єднання. MANET описує здатність мережі жити в русі.

Саме тому не кожна Mesh мережа є MANET. Водночас більшість сучасних MANET мають багатоперехідну Mesh структуру. Можливі й змішані архітектури, де частина вузлів нерухома, а частина переміщується. IETF прямо враховує такі гібридні мережі у своїй роботі над стандартами MANET.

Різницю можна сформулювати ще простіше — у звичайній Mesh мережі зміна топології частіше всього є винятком. У MANET зміна топології — це нормальний режим роботи.

Ключовою відмінністю MANET від решти типових Mesh мереж можна вважати саме адаптивні алгоритми динамічної перебудови топології мережі, та здатність її вузлів обслуговувати доставку пакетів даних саме в умовах постійних змін маршрутів доставки, з мінімальними втратами.

Варто відзначити, що крім WiFi Mesh існує дуже багато різних побутових та індустріальних Mesh мереж, котрі на перший погляд можна віднести до MANET.

Це передусім відомі багатьом рішення розумних речей (IoT), наприклад з використанням технологій LoRa, Zigbee, Z-Wave, Thread, Bluetooth Mesh тощо. Такі мережі також можуть бути самоорганізованими, багатоперехідними та здатними автоматично обходити недоступні вузли. Проте зазвичай вони розраховані на відносно стабільне розташування пристроїв і зовсім іншу модель використання.

Але головне, всі такі рішення розраховані на зовсім невеликі обсяги даних та на незначні відстані. Тобто не здатні передавати відеопотоки від дронів до операторів або навіть забезпечувати голосовий зв’язок підрозділів.

Як взагалі виникла ідея мережі, що переживає зміни

Історія MANET почалася задовго до появи самої назви.

Ще у 1960-х роках дослідники намагалися зрозуміти, як створити мережу, що не залежить від одного центру й не руйнується через втрату окремого вузла або каналу. У роботах RAND було описано розподілену мережу, де повідомлення розбиваються на блоки, передаються через проміжні вузли й можуть змінювати шлях залежно від стану мережі. Ідея народжувалася передусім із вимоги живучості зв’язку.

У 1969 році запрацювала ARPANET — Advanced Research Projects Agency Network, тобто мережа Агентства перспективних дослідницьких проектів США. Вона стала одним із головних попередників сучасного Інтернету.

Але ARPANET використовувала переважно стаціонарні лінії. Для військового застосування цього було недостатньо. Міністерству оборони США потрібна була мережа, здатна з’єднувати танки, літаки, кораблі та інші рухомі платформи. Для цього вже були потрібні радіо й супутникові канали.

У 1970-х роках почалися експерименти з PRNET — Packet Radio Network, тобто пакетною радіомережею. Замість безперервного виділеного каналу інформація передавалася окремими пакетами. Вузли могли пересилати їх далі, а мережа — будувати шлях через кілька радіопереходів.

У 1977 році відбулася знакова демонстрація: дані передали через три різні мережі, серед яких була рухома пакетна радіомережа. Експериментальний фургон їхав, передавав інформацію через радіо, а далі трафік проходив через інші мережі. Це був один із моментів, коли ідея «мережі мереж» перестала бути лише теорією.

У 1980-х роках програма SURAN розвивала технології живучих адаптивних радіомереж для сучасного поля бою. Дослідження охоплювали розподілене керування, надійне передавання даних, безпеку та роботу великих пакетних радіомереж.

У 1990-х поняття MANET стало окремим напрямом мережевої інженерії. У 1999 році IETF опублікувала RFC 2501 — документ, який систематизував основні властивості MANET і проблеми оцінювання таких мереж. У ньому вже йшлося про рухомі платформи, швидко змінювану топологію, обмежену пропускну здатність радіоканалів і потребу підтримувати IP-зв’язність у динамічному середовищі.

На початку 2000-х з’явилося кілька відомих експериментальних протоколів MANET. Одні шукали маршрут лише тоді, коли він ставав потрібним. Інші постійно підтримували карту мережі. Треті дозволяли джерелу самому визначати послідовність проміжних вузлів. IETF описала, зокрема, AODV, OLSR і DSR — різні підходи до маршрутизації в рухомих багатоперехідних мережах.

Але справжня зрілість прийшла не лише завдяки алгоритмам.

Зменшилися цифрові процесори. Зросла швидкість оброблення сигналів. Поширилося SDR — Software Defined Radio, тобто програмно визначене радіо, в якому значна частина функцій реалізована програмно. Розвинулася MIMO — Multiple Input Multiple Output, тобто передавання й приймання сигналів через кілька антенних каналів.

Радіо, маршрутизація, шифрування, керування мережею й Ethernet-інтерфейси почали поєднуватися в одному компактному пристрої. З’явилась можливість використовувати на полі бою технології та рішення, які раніше були доступні лише в офісі, або там, де була доступна мережева інфраструктура.

MANET перестала бути лише майже математичною задачею про таблиці маршрутів. Вона стала готовою транспортною платформою. Почався новий виток цифровізації поля бою.

Цивільний світ: там, де інфраструктура не встигає за реальністю

Історично військове походження MANET не означає, що ця технологія потрібна лише військовим. Навпаки, цивільні застосування добре показують її практичну цінність без впливу бойової специфіки.

Найчистіший приклад — видобувна промисловість.

Відкритий кар’єр постійно змінюється. Транспортні маршрути переносять. Обладнання переміщується. Після вибухових робіт змінюється рельєф. Стаціонарна точка, яка вчора мала добру видимість, сьогодні може опинитися за новою перешкодою.

Крім того, сучасна шахта або кар’єр — це вже не лише голосовий зв’язок. Це автономні самоскиди, дистанційне керування технікою, камери, системи безпеки, телеметрія й виробничі дані.

Наприклад, компанія Rajant повідомляє про використання своєї Kinetic Mesh у понад 300 шахтах і кар’єрах більш ніж у 80 країнах. Її вузли можуть установлюватися як на нерухомих об’єктах, так і на рухомій техніці, створюючи зв’язки між машинами та іншою інфраструктурою.

Другий приклад — аварійно-рятувальні служби.

Після пожежі, повені, землетрусу або техногенної аварії звичайна інфраструктура може бути перевантажена, пошкоджена або недоступна саме там, де вона найбільше потрібна.

Тоді тимчасові MANET-вузли можна встановити на автомобілях, переносних щоглах, безпілотниках або роботах. Мережа з’єднає камери, сенсори, групи рятувальників і мобільний штаб. А один зі шлюзів зможе передати потрібні дані далі через супутниковий або стільниковий канал.

Rajant і Silvus описують саме такі сценарії для поліції, пожежних, аварійних служб, роботизованих комплексів і тимчасових систем відеоспостереження. В обох випадках MANET не відкидає наявні мережі, а розширює їх у зону, куди вони не досягають фізично.

Третій приклад — роботизовані склади та промислова автоматизація.

У великому автоматизованому складі можуть одночасно рухатися десятки роботів. Навколо — металеві конструкції, стелажі, вантажі та постійні відбиття радіосигналу. Коротка втрата команди може зупинити машину, а ланцюг таких зупинок — цілу виробничу систему.

В одному з описаних Doodle Labs проектів мережа приблизно зі ста вузлів забезпечувала зв’язок із рухомими складськими платформами, які постійно переходили між зонами покриття.

Усі ці приклади об’єднує одна закономірність — MANET стає особливо корисною там, де фізична топологія оточення змінюється швидше, ніж можна перебудувати традиційну телекомунікаційну інфраструктуру.

На полі бою ця закономірність проявляється у найжорсткішій формі.

Чому поле бою є природним середовищем для MANET

На полі бою рухається та непередбачувано змінюється майже все.

Люди змінюють позиції. Машини розосереджуються. Безпілотники здіймаються, сідають або зникають із мережі. Наземні роботи заходять у забудову. Командні пункти переміщуються, щоб не стати ціллю.

Рельєф закриває пряму видимість. Будівлі створюють відбиття. Рослинність послаблює сигнал. Радіочастотне середовище змінюється. Противник створює завади й намагається виявляти джерела випромінювання.

До цього додається фізичне знищення вузлів.

У традиційній цивільній мережі інженер намагається побудувати стабільну інфраструктуру й під’єднати до неї рухомих користувачів.

На полі бою стабільність самої інфраструктури, м’ягко кажучи, не можна вважати гарантованою.

MANET пропонує іншу модель: зробити людей, машини, літальні апарати, сенсори та роботизовані системи частиною транспортної мережі.

Піший оператор не просто отримує дані. Його радіовузол може пересилати трафік сусідньому оператору.

Машина не просто користується мережею. Вона може бути потужним ретранслятором для підрозділу.

Безпілотник не лише веде спостереження. Завдяки висоті він може створити радіоміст між двома групами, які розділені рельєфом. Або слугувати ретранслятором для цілої групи безпілотників.

Через цю мережу передається не лише голос. Нею можуть йти координати, текстові повідомлення, команди, телеметрія, відео, дані сенсорів і інформація для C2 — Command and Control, тобто командування та управління.

Тією самою транспортною мережею можуть користуватися системи TAK — Team Awareness Kit, тобто програмна екосистема спільної ситуаційної обізнаності, — а також камери, навігаційні пристрої, сервери, наземні роботи й безпілотні платформи.

Саме так MANET перетворюється з «радіомережі» на рухому цифрову інфраструктуру.

Американська Integrated Tactical Network — інтегрована тактична мережа — поєднує радіостанції, прикладні системи, пристрої користувачів, шлюзи та кілька видів транспорту. У документації армії США така архітектура описується як експедиційна, рухома й побудована з кількох шляхів зв’язку, щоб мережа зберігала працездатність у перевантаженому або оспорюваному середовищі.

Проте MANET не означає, що кожен вузол завжди з’єднаний із кожним.

Іноді мережа розділиться на кілька частин. Іноді один шлях буде придатний для коротких повідомлень, але не для відео. Іноді вузол матиме добрий зв’язок із сусідом, але поганий — у зворотному напрямку.

Завдання якісної MANET полягає не в тому, щоб приховати закони радіофізики. Її завдання — використати всі доступні можливості краще, ніж це зробила б статична мережа.

Як влаштована сучасна тактична MANET

З погляду користувача все має виглядати просто.

Є камера. Її під’єднують кабелем Ethernet до радіовузла.

Є робоча станція. Її під’єднують до іншого радіовузла.

Між ними можуть бути машина, безпілотник і ще один переносний ретранслятор. Але камера й робоча станція бачать звичайну мережу.

Сам MANET-вузол зазвичай поєднує кілька функцій.

У ньому є радіочастотна частина, цифровий модем, засоби шифрування, мережевий процесор, алгоритми виявлення сусідів, механізми вибору шляхів та інтерфейси для зовнішнього обладнання.

Після ввімкнення вузол слухає ефір і знаходить інші сумісні вузли. Він оцінює доступні канали. Це може бути не лише факт наявності зв’язку, а й поточна якість сигналу, рівень завад, пропускна здатність, завантаження та стабільність сусіда.

Потім мережа вирішує, яким шляхом передати трафік.

Найкоротший шлях не завжди є найкращим. Один перехід через перевантажений або нестабільний канал може бути гіршим за два переходи через чистіші канали.

У MANET системі мережеві рішення пов’язані з реальним станом радіосередовища. Саме тому сучасну MANET не можна звести лише до протоколу маршрутизації. Важливими є форма радіосигналу, доступ до спільного ефіру, антени, робота з багатопроменевим поширенням, керування потужністю та взаємодія між радіомодемом і мережевою логікою.

На одному вузлі можуть одночасно працювати кілька типів інтерфейсів. Наприклад, MANET-радіо, Ethernet, Wi‑Fi, супутниковий термінал і стільниковий модем.

Тоді вузол стає не просто ретранслятором.

Він стає шлюзом між різними мережами.

Важливу роль тут відіграють периферійні обчислення, або edge computing — оброблення даних поблизу місця їхнього виникнення. Якщо відео з безпілотника потрібне оператору в сусідній машині, його немає сенсу спочатку відправляти на віддалений сервер, а потім повертати назад.

Локальний трафік має залишатися локальним.

А зовнішній канал слід використовувати для тієї інформації, яка справді повинна піти за межі підрозділу.

Саме в цьому місці з’являється SATCOM.

MANET і SATCOM: сусідство та горизонт

SATCOM — Satellite Communications, тобто супутниковий зв’язок.

Саме доступність широкосмугового та стійкого до пригнічення супутникового зв’язку Starlink, дозволили захисникам України прискорено перейти до епохи війн дронів. Зокрема в сценаріях, де жодний інший засіб зв’язку не міг забезпечити подібні параметри з’єднання.

SATCOM часто ставлять поруч із MANET у переліку військових технологій. Через це може виникнути хибне уявлення, що підрозділ повинен обрати щось одне: або мобільну сіткову радіомережу, або супутниковий зв’язок.

Насправді вони вирішують різні задачі:

• MANET створює локальну рухому мережу між людьми, машинами, сенсорами й роботизованими платформами.

• SATCOM забезпечує далекодійний зв’язок за межами цієї локальної мережі.

• MANET дає цифрове сусідство.

• SATCOM дає горизонт.

Більшість наземних MANET-каналів залежать від прямої або наближеної до прямої радіовидимості. Ретрансляція через проміжні вузли допомагає обійти рельєф чи забудову, але для зв’язку на сотні або тисячі кілометрів потрібен інший транспорт.

Цю роль може виконувати BLOS — Beyond Line of Sight, тобто зв’язок поза прямою видимістю. SATCOM є одним із головних його різновидів.

Типова архітектура виглядає так:

• Піші групи, машини, безпілотники й сенсори утворюють MANET. Одна або кілька машин мають супутникові термінали. Трафік від віддаленого вузла проходить кількома MANET-переходами до такої машини, а потім іде через супутниковий канал до штабу, центру оброблення даних або іншого підрозділу.

• Безпілотник передає відео машині через MANET.

• Машина розповсюджує це відео локальним операторам.

• Через SATCOM до вищого штабу може піти лише вибраний потік, окремі кадри, координати або коротке повідомлення.

• Один супутниковий термінал у такій архітектурі здатний обслуговувати багато MANET-вузлів. Не потрібно встановлювати окрему супутникову антену на кожного користувача.

Армія США описує подібну модель як розширення MANET зовнішнім інтернет-з’єднанням. Джерело зовнішнього доступу, наприклад супутниковий термінал, під’єднується до сіткової радіомережі. Після цього користувачі, які перебувають за кілька радіопереходів від термінала, можуть отримати доступ до зовнішніх ресурсів.

Через зовнішню транспортну мережу можна зв’язувати географічно розділені MANET-сегменти в єдину MANET-мережу.

Ця архітектура дає ще одну важливу перевагу: локальна мережа не зобов’язана припиняти роботу після втрати супутникового каналу.

Без SATCOM, або інших зовнішніх з’єднань, підрозділ може тимчасово втратити зв’язок із віддаленим штабом або хмарними сервісами. Попри те, локальні вузли MANET усе ще можуть обмінюватися координатами, повідомленнями, командами, відео й телеметрією.

Тобто втрата глобальної досяжності не обов’язково означає втрату локальної зв’язності.

І навпаки. Якщо наземна MANET розділилася на дві чи більше географічно віддалені частини, будь-які доступні зовнішні з’єднання (у т.ч. супутникові шлюзи) забезпечують відмовостійке їх з’єднання.

Це не робить систему невразливою. Супутникові канали теж можуть бути перевантажені, заблоковані, недоступні через місцеві умови або порушені засобами радіоелектронної боротьби. Тому сучасна військова мережа не повинна залежати від одного супутника, одного діапазону або одного термінала.

Сучасний SATCOM дедалі частіше використовує кілька типів орбіт:

• LEO — Low Earth Orbit, тобто низька навколоземна орбіта.

• MEO — Medium Earth Orbit, тобто середня навколоземна орбіта.

• GEO — Geostationary Earth Orbit, тобто геостаціонарна орбіта.

Кожна з них має свої переваги й обмеження щодо покриття, затримки, доступності терміналів і структури мережі.

Армія США розвиває багатоканальну архітектуру, де системи можуть використовувати кілька орбіт, частотних діапазонів, наземні канали прямої видимості та інші види транспорту. Ідея полягає в тому, щоб перехід між доступними шляхами був якомога автоматичнішим і менш помітним для користувача.

MANET у цій системі не конкурує із SATCOM.

Вона збирає локальний трафік, розподіляє його на тактичному краї та доставляє до доступних зовнішніх шлюзів, пристосовуючись до їх наявності та доступності.

SATCOM переносить вибраний трафік на велику відстань.

Подібну логіку вже закладають і виробники MANET. Наприклад, Persistent Systems описує Cloud Relay як засіб збереження мережевої зв’язності під час переходів між SATCOM, стільниковими мережами й іншими транспортами. У повідомленні про британський проект CAIN компанія прямо подає Wave Relay MANET і Cloud Relay як частини єдиної системи, а не як взаємозамінні продукти.

Є ще одна причина залишати локальний трафік усередині MANET.

Супутникова місткість є доволі цінним ресурсом. Навіть якщо сучасний канал має високу швидкість, не вся інформація повинна проходити через нього.

Потік із камери, який дивиться оператор у машині за два MANET-переходи, може залишатися локальним. Телеметрія наземного робота може оброблятися на місцевому сервері. Через супутник передаватиметься те, що справді потрібне віддаленому командуванню.

Так MANET не лише користується SATCOM. MANET допомагає використовувати супутниковий ресурс розумніше.

П’ять реалізацій і п’ять різних уроків

Ринок MANET не зводиться до одного протоколу або одного типу радіостанції.

Різні виробники по-різному вирішують задачу мобільної мережі. Тому продуктивніше розглядати їх не як простий рейтинг, а як приклади різних архітектурних підходів.

Persistent Systems: Wave Relay — рухомий Ethernet

Wave Relay від Persistent Systems є одним із найнаочніших прикладів MANET як бездротової Ethernet-інфраструктури.

Пристрої сімейства MPU підключають камери, сенсори, комп’ютери, безпілотні платформи та інші IP-пристрої. Виробник окремо підкреслює прозору мережеву зв’язність канального рівня та можливість під’єднувати обладнання без розробки спеціального протоколу для кожного пристрою.

Цінність такого підходу добре видно на рівні системи.

Безпілотник, наземний робот, камера й командний планшет можуть опинитися в одній мережевій екосистемі. Якщо один вузол має зовнішній канал, інші можуть отримати до нього доступ через MANET.

У березні 2026 року Persistent Systems повідомила про вибір Wave Relay і MPU5 для британського проекту CAIN. У тому самому повідомленні компанія зазначила, що раніше понад дві тисячі MPU5 були передані британській морській піхоті, а нова архітектура передбачає використання Cloud Relay для переходу між супутниковими, стільниковими та іншими транспортами. Ці цифри походять від самого виробника, але вони показують, що йдеться вже не лише про лабораторний дослід.

У червні 2026 компанія Persistent Systems повідомила про успішне тестування MANET мережі Wave Relay із одночасним з’єднанням 800 вузлів, на базі MPU та спеціалізованих вбудованих модулів для дронів та техніки.

Головний урок Wave Relay простий: MANET може бути рухомою опорною мережею загального призначення, а не окремим каналом для однієї спеціальної програми.

Rajant: промислова мобільність у великому масштабі

Rajant Kinetic Mesh особливо цікавий тим, що має значний цивільний досвід.

Архітектура Rajant працює на канальному рівні та може об’єднувати дротові й бездротові з’єднання. Вузли оцінюють доступні шляхи й передають пакети через придатні канали, коли умови змінюються.

У промисловості такі вузли встановлюють на самоскидах, екскаваторах, роботах, портовій техніці та інших рухомих об’єктах. За даними компанії, її мережі працюють у понад 300 гірничих операціях у більш ніж 80 країнах.

Rajant також просуває модель, у якій одна розподілена мережа поєднує Ethernet, Wi‑Fi, стільникові мережі, супутниковий зв’язок, тактичні радіостанції та інші транспорти. У цій моделі нова технологія не вимагає викинути стару інфраструктуру. Вона накладає поверх неї спільний рухомий мережевий шар.

Головний урок Rajant: MANET може бути не лише військовим засобом зв’язку, а й зрілою промисловою інфраструктурою для середовищ, де рух є постійною умовою роботи.

Silvus: мережа починається з радіофізики

Системи StreamCaster від Silvus показують, наскільки важливою для MANET є фізична радіочастотна частина.

У центрі цих систем — поєднання сіткової мережі та багатоканальної антенної обробки MIMO. Радіостанції мають Ethernet та інші інтерфейси й можуть з’єднувати людей, машини, сенсори, безпілотні платформи й командні пункти.

У матеріалі 25-ї піхотної дивізії армії США StreamCaster описується як MANET-система, де радіостанції можуть долучатися до мережі, залишати її та ретранслювати голос, дані й відео. Окремо наголошено на можливості розподіляти місткість одного зовнішнього транспортного каналу між кількома мережевими вузлами.

Цей приклад нагадує: хороший алгоритм не врятує слабкий радіоканал. Для роботи в русі, у забудові або без прямої видимості потрібна спільна оптимізація радіосигналу, антен, доступу до ефіру й мережевої логіки.

Головний урок Silvus: MANET — це не маршрутизація, додана поверх будь-якого радіо. Радіо й мережа мають бути спроектовані як одна система.

TrellisWare: MANET без класичної таблиці маршрутів

TrellisWare демонструє ще одну важливу річ: MANET не зобов’язана працювати за схемою звичайного маршрутизатора.

Її TSM — Tactical Scalable MANET, тобто масштабована тактична MANET-форма сигналу — використовує Barrage Relay, розподілений механізм ретрансляції, який не покладається на класичне формування маршруту в тому вигляді, як його зазвичай уявляють в IP-мережах.

Система підтримує голос, координати та дані на основі Ethernet, зокрема групове передавання відео. TrellisWare позиціонує її як платформу для великих рухомих мереж.

Армія США описувала TSM як складову Integrated Tactical Network, що забезпечує одночасне передавання голосу й даних та дозволяє кожному вузлу приймати, передавати й ретранслювати інформацію.

Головний урок TrellisWare: MANET визначається не конкретним алгоритмом маршрутизації. Вона визначається тим, чи може мережа підтримувати зв’язність, масштабуватися й адаптуватися до руху та втрати каналів.

Doodle Labs: мережа як компонент роботизованої платформи

Doodle Labs зосереджується передусім на безпілотних і роботизованих системах.

Її Mesh Rider — сімейство компактних сіткових радіомодулів — призначене для вбудовування у безпілотники, наземних роботів, морські платформи та переносне обладнання. Модулі мають Ethernet-інтерфейси, підтримують багатоперехідну роботу й можуть передавати команди, телеметрію та відео.

Defense Innovation Unit — підрозділ Міністерства оборони США, що прискорює впровадження комерційних технологій, — включив радіомодулі Doodle Labs до переліку компонентів, відібраних для екосистеми перевірених безпілотних систем Blue UAS.

Компанія також описує інтеграції своїх радіомодулів у безпілотні літальні та морські платформи, де MANET використовується для зв’язку між кількома рухомими апаратами й наземними пунктами керування.

Головний урок Doodle Labs: MANET дедалі частіше стає не окремою радіостанцією, яку несе оператор, а вбудованою частиною роботизованої системи.

Ці п’ять прикладів не слід порівнювати лише за максимальною швидкістю або заявленою дальністю. Вони створені для різних масштабів, діапазонів, видів мобільності й моделей використання. Звісно, існують і інші реалізації технологій MANET.

Справжнє питання звучить не «яка радіостанція найкраща?». Справжнє питання — яка архітектура найкраще відповідає конкретній мережевій задачі. І якщо говорити про український досвід — саме платформний підхід Wave Relay від Persistent Systems виглядає наразі як рішення, із найбільшим потенціалом.

Як оцінювати MANET і не потрапити в пастку красивих цифр

У технічному описі радіостанції легко знайти максимальну швидкість, дальність і кількість вузлів. Ці цифри корисні. Але вони майже ніколи не описують реальну мережу повністю.

Сто мегабіт за секунду на одному чистому радіоканалі між двома нерухомими вузлами не означають сто мегабіт між двома машинами через чотири переходи в забудові.

Десять кілометрів у повітрі між високо встановленими антенами не означають десять кілометрів між двома пішими операторами в лісі.

Підтримка п’ятисот вузлів не означає, що всі п’ятсот можуть одночасно передавати відео.

Перший важливий показник MANET — час відновлення після зміни.

Що відбудеться, коли ретранслятор зникне? Як швидко мережа помітить це? Коли знайде інший шлях? Скільки пакетів буде втрачено? Чи перерветься голосова розмова? Чи зависне відео? Чи встигне система кілька разів перемкнутися між двома нестабільними маршрутами?

Другий показник — корисна пропускна здатність через кілька переходів.

Кожна ретрансляція використовує ефірний час. Якщо всі вузли працюють в одному частотному каналі, проміжний вузол спочатку приймає пакет, а потім передає його далі. Одночасно з ним за ефір можуть змагатися інші вузли.

Пропускна здатність не обов’язково зменшується за простою формулою. Результат залежить від кількості радіомодулів, частот, способу доступу до ефіру, просторового рознесення й характеру трафіку.

Але кожен додатковий перехід має ціну.

Третій показник — затримка та її стабільність.

Для завантаження файлу короткі коливання затримки можуть бути непомітними. Для голосу, дистанційного керування, координат або відео вони вже мають значення.

Середня затримка сама по собі мало про що говорить. Важливо знати, як вона поводиться під навантаженням, під час перебудови маршруту й за наявності завад.

Четвертий показник — масштабованість.

Кожен вузол додає не лише корисний ретранслятор, а й службові повідомлення, конкуренцію за ефір і нові можливі маршрути. Важливо оцінювати, як зростає службове навантаження та чи не витрачає мережа значну частину часу на постійне переобчислення власного стану.

П’ятий показник — груповий і широкомовний трафік.

Ситуаційна обізнаність, координати, голосові групи й відео часто передаються не одному отримувачу. Мережа, яка добре працює з обміном між двома вузлами, може значно гірше поводитися, коли одне повідомлення потрібно доставити десяткам учасників.

Шостий показник — робота шлюзів.

Що станеться, якщо в мережі з’являться два супутникові термінали? Який із них буде використано? Чи можна розподілити трафік між ними? Чи перейде система на стільниковий канал після втрати SATCOM? Чи залишиться локальний трафік локальним?

Сьомий показник — керованість.

MANET може формуватися автоматично, але її все одно потрібно налаштовувати, оновлювати, контролювати й діагностувати. Важливо, чи бачить оператор стан вузлів, якість каналів, завантаження ефіру, маршрути й причини втрати зв’язку.

Восьмий показник — SWaP, Size, Weight and Power, тобто габарити, маса й енергоспоживання.

Радіостанція з чудовими характеристиками може виявитися непридатною для малого безпілотника через масу. Потужний вузол на машині може бути надмірним для пішого оператора. А компактний модуль для робота може не мати потрібної потужності або кількості інтерфейсів для командного пункту.

Ще RFC 2501 попереджав, що фактична пропускна здатність бездротової мережі після врахування спільного доступу до каналу, завмирань сигналу, шуму й завад може бути значно нижчою за максимальну швидкість радіо. У документі також наголошувалося, що перевантаження для MANET часто є нормальним станом, а не рідкісною аварією.

Тому найкращий тест MANET — не стенд із двома радіостанціями.

Найкращий тест — рухома мережа з реальними антенами, реальним трафіком, перешкодами, кількома переходами, втратою вузлів і тими зовнішніми транспортами, які використовуватимуться під час операції.

Ціна рухомої мережі

MANET має сильні переваги. Але кожна з них має свою ціну. Багатоперехідність збільшує досяжність, проте використовує додатковий ефірний та транспортний ресурс.

Велика кількість вузлів створює більше можливих шляхів, але водночас збільшує конкуренцію та службове навантаження.

Швидке оновлення інформації про топологію допомагає швидше реагувати на зміни, але потребує частішого обміну службовими повідомленнями.

Висока потужність передавання може збільшити дальність, але також підвищує енергоспоживання, взаємні завади та помітність випромінювання.

Прозорий канальний рівень спрощує під’єднання пристроїв, але може розширювати зону широкомовного трафіку. У великій мережі неконтрольовані службові пакети, помилки конфігурації або надмірний груповий трафік здатні зайняти значну частину доступної місткості.

Самовідновлення теж не відбувається без затримки. Мережа повинна спочатку зрозуміти, що старий шлях більше не працює, потім знайти новий і перевести на нього трафік. У цей момент можливі втрати пакетів і короткі розриви.

Окрема тема — живучість у радіоелектронній боротьбі.

MANET може обходити пошкоджені вузли, змінювати маршрути, використовувати кілька частот і розподіляти трафік. Це підвищує стійкість.

Але жодна радіомережа не є абсолютно невразливою до виявлення або придушення.

Шифрування захищає зміст даних. Воно не обов’язково приховує сам факт випромінювання, місце передавача, час активності або структуру обміну.

Низька потужність може зменшити помітність, але скоротити дальність.

Часті ретрансляції можуть підвищити зв’язність, але створити більше випромінювачів.

Тому MANET завжди є компромісом між досяжністю, швидкістю, живучістю, енергоспоживанням і радіочастотною помітністю.

MANET не скасовує радіофізику. Вона дозволяє розумніше працювати в її межах.

Одна мережа, багато транспортів

Найсильніша сучасна військова архітектура не намагається знайти одну універсальну технологію зв’язку.

Вона використовує кілька:

• MANET забезпечує рухомий локальний транспорт.

• SATCOM дає далекодійний зв’язок поза прямою видимістю.

• LTE — Long-Term Evolution, тобто мобільний зв’язок четвертого покоління, — може використовуватися там, де доступна цивільна або приватна стільникова інфраструктура.

• 5G — Fifth Generation, тобто п’яте покоління мобільного зв’язку, — може забезпечувати додаткову місткість і підтримувати приватні локальні мережі.

• Радіорелейні канали здатні давати високошвидкісний наземний транспорт між точками з прямою видимістю.

• Оптоволокно забезпечує велику місткість там, де його можна безпечно прокласти.

• Короткохвильовий радіозв’язок може стати одним із резервних далекодійних шляхів.

Жодна з цих технологій не є найкращою в усіх умовах.

Завдання системи — знати, які шляхи доступні, для якого трафіку вони придатні та як перейти на інший транспорт після втрати основного.

Армія США описує майбутню тактичну мережу як транспортно незалежну систему, здатну використовувати різні супутникові орбіти, частотні діапазони й наземні засоби зв’язку. Окремі сучасні експериментальні архітектури вже поєднують геостаціонарні та низькоорбітальні супутникові канали, 5G і сіткові радіомережі з розподілом навантаження між доступними транспортами.

У такій мережі відео безпілотника може залишатися всередині MANET. Коротке повідомлення про ціль може піти через супутник. Великий пакет даних може почекати на оптоволоконне або високошвидкісне радіорелейне з’єднання.

Після втрати одного шляху критичний трафік перейде на інший, можливо повільніший, але доступний. MANET без зовнішнього транспорту може створити сильну локальну мережу, але не забезпечить глобальної досяжності.

Саме тому в перегонах MANET скоріш за все виграє той, хто запропонує саме платформу, здатну будувати стійку мережу на полі бою, без жорсткої прив’язки до ситуативного зоопарку рішень. Тобто платформу, здатну адаптуватись під будь-які засоби зв’язку та будь-які умови роботи. Гнучко та ефективно.

Саме платформний підхід дозволяє всім цим технологіям разом створити значно більше, ніж кожна з них окремо.

Від радіостанції до рухомої цифрової інфраструктури

MANET часто уявляють як набір радіостанцій, що можуть передавати пакети одна через одну. Це правильне, але все ж надто вузьке уявлення.

Сучасна MANET — це спосіб перенести мережеву інфраструктуру туди, куди рухаються її користувачі.

Вона дозволяє камері залишатися в мережі, коли машина змінює позицію. Дозволяє безпілотнику стати ретранслятором для наземної групи. Дозволяє одному супутниковому терміналу обслуговувати десятки вузлів. Дозволяє роботам, сенсорам, операторам і командним системам користуватися спільною IP-інфраструктурою, можливо навіть не вашого підрозділу.

Її головна цінність не в тому, що вона «сама знаходить маршрут». Головна цінність у тому, що вона переносить звичну цифрову екосистему в середовище, де немає стабільної телекомунікаційної основи.

У цивільному світі це дає змогу автоматизувати шахти, керувати роботами й швидко розгортати зв’язок під час надзвичайних ситуацій. У військовому світі це дає підрозділу локальну цифрову живучість.

MANET зберігає зв’язність усередині рухомої групи. SATCOM, стільникові, радіорелейні та дротові мережі з’єднують цю групу з рештою інформаційного простору.

Майбутня військова мережа не буде однією великою радіосистемою. Вона буде мережею мереж — рухомою, розподіленою, багатоканальною й здатною продовжувати роботу навіть тоді, коли окремі її частини втрачаються.

Mesh дає їй багато зв’язків. MANET дає їй здатність жити в русі. SATCOM дає їй далекодійність. А разом вони створюють цифрову інфраструктуру, яка рухається разом із людьми, машинами, сенсорами та всією операцією.

Звісно, будь-яка мережа передачі даних вимагає контролю та керування, вирішення потреб захисту та шифрування. Особливо якщо мова про інтеграцію різних мереж MANET в єдиний великий простір. Але ці питання ми залишимо для наступних публікацій.

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

Imagine a large open-pit mine, extracting whatever ore you like, in the not-too-distant future.

Dozens of large haul trucks are constantly moving between loading and dumping points. Massive excavators gradually change positions. Most of the equipment operates autonomously, with no one behind the wheel. Control commands, telemetry, vehicle coordinates, and video from onboard cameras are all transmitted over the network.

But the mine itself is changing, too. Where there was level ground yesterday, a new bench may appear today. A communications tower that covered the work area well last week is now shadowed by a mass of rock. Laying new cables or relocating base stations every day is inconvenient, expensive, and sometimes simply impossible.

Now let’s replace the haul trucks with combat vehicles. The excavators — with unmanned ground vehicles. The dispatch center — with a command post. Let’s add drones, dismounted teams, sensors, and surveillance assets. But most importantly, let’s also add electronic warfare assets and an adversary actively trying to detect and jam our communications — or at least disrupt them.

The networking problem remains the same. But the cost of losing communications becomes incomparably higher.

In a traditional mesh network, the users move while the infrastructure mostly stays in place. In a MANET, both the users and a significant part of the infrastructure itself are on the move.

MANET — Mobile Ad Hoc Network, that is, a mobile self-organizing network. It is a network in which nodes can move, discover each other on their own, pass data through neighboring nodes, and rebuild paths as conditions change.

In a conventional network, topology is a fairly static diagram. In a MANET, it is a continuous, dynamic process.

A Network Without a Permanent Center

The easiest way to understand MANET is with an example of three vehicles.

The first vehicle can see the second over a radio link. The second can see the third. The first and third cannot hear each other directly because there is a hill between them.

In a conventional radio network, this could mean there is no connection.

In a multi-hop MANET, the second vehicle becomes a relay. Data from the first vehicle passes through the second and reaches the third. If the second vehicle moves elsewhere, the network will try to find a new path — for example, through a drone or a fourth vehicle.

Each node in such a network can perform several roles simultaneously. It can be a data source, a data destination, and an intermediate point for forwarding other nodes’ traffic.

This is exactly what makes MANET fundamentally different from a model in which all users depend on a single base station.

The IETF — the Internet Engineering Task Force, that is, the community that develops the Internet’s core technical standards — describes a MANET as an autonomous system of mobile nodes with a dynamic, often multi-hop topology. Such a network can operate on its own or have gateways to external infrastructure.

This definition gives rise to the four key properties of MANET.

First — Self-Organization. A node that has been powered on and properly configured should discover its neighbors and join the network without each route having to be set up manually.

Second — Multi-Hop. Data can travel through one or more intermediate nodes.

Third — Mobility. It is not only the users’ positions that change. The very nodes that make up the transport infrastructure are moving.

Fourth — Self-Healing. When one of the radio links is lost, the network looks for another available path.

But here it is important to avoid magical thinking. Self-healing does not mean immortality. If there is physically no external communications link of any kind between two parts of the network, no algorithm will create one out of thin air. A MANET does not cancel out terrain, shadowing, obstacles, interference, insufficient power, or spectrum limitations.

A MANET is simply much better adapted to living in these conditions.

What Kind of MANET This Article Is About

MANET as a general concept is not tied to a single layer of the network model or to a single protocol. There are a great many different engineering implementations and approaches.

Historically, the IETF working group focused primarily on IP — the Internet Protocol, that is, the protocol for addressing and delivering packets between network nodes that is used on the Internet. The IETF developed routing mechanisms suitable for both static and mobile wireless topologies.

In this article, we deliberately narrow the topic to the variants that are currently of greatest interest to the military and to manufacturers of communications equipment, drones, and other military hardware.

We are interested in systems that give connected equipment familiar Ethernet — the wired local area network technology — and IP transport. First and foremost, these are solutions that provide a transparent or near-transparent L2 — Layer 2 service, that is, the data link layer of the network model.

To a camera, computer, server, sensor, or robot controller, such a MANET can look like a very long wireless Ethernet cable. Only this cable is made up of many moving parts, can reconfigure itself on the fly, and has no single fixed route.

This function is often called backhaul — the transport connection between local devices and other network segments. From here on, we will mostly refer to it simply as the transport network.

The practical value of this approach is enormous. A connected camera does not need to know that there are three radio hops between it and the server. A situational awareness application does not need a separate version for every type of radio. A robot controller is not required to search for neighboring nodes on its own — the MANET itself takes care of that.

Internally, different systems may work differently. Some use classic IP routing. Others use proprietary distributed forwarding algorithms. Some solutions operate at the data link layer, while others merely produce a similar result for the user.

So our main criterion is not the name of the internal protocol. The main criterion is whether the connected equipment receives a familiar network service that keeps working while the nodes are moving.

Persistent Systems explicitly describes its Wave Relay as a system providing continuous Layer 2 network connectivity for cameras, video encoders, IP sensors, and other devices. Rajant likewise builds its architecture as a distributed Layer 2 network capable of combining various wired and wireless transports.

Why MANET Is More Than Just Mesh

The term mesh network refers to a network in which nodes can have multiple connections to one another and data can travel along different paths. This capability is an important property of MANET as well. But a mesh structure alone is simply not enough for most modern tasks.

A home Wi‑Fi system — the widespread wireless local area network technology — can also have several mesh access points. One is in the living room, another is upstairs, a third is in the garage. If one path degrades, the system can use another. That is mesh. More precisely, Wi‑Fi mesh.

But these access points do not usually drive down different roads, fly behind buildings, disappear behind terrain, or switch on and off dozens of times during an operation. Their topology is relatively stable.

In a MANET, the transport infrastructure itself can be mounted on people, vehicles, ships, aircraft, drones, and robots. It has to work when neighbors are constantly changing, radio links appear and disappear, and the best route a minute ago is no longer the best one now.

Mesh primarily describes a way of connecting. MANET describes a network’s ability to live in motion.

That is why not every mesh network is a MANET. At the same time, most modern MANETs have a multi-hop mesh structure. Hybrid architectures are also possible, where some nodes are stationary and others are mobile. The IETF explicitly takes such hybrid networks into account in its work on MANET standards.

The difference can be put even more simply — in a conventional mesh network, a topology change is usually the exception. In a MANET, a topology change is the normal mode of operation.

The key distinction between MANET and other typical mesh networks can be considered to be precisely its adaptive algorithms for dynamically reconfiguring the network topology, and the ability of its nodes to handle the delivery of data packets under conditions of constantly changing delivery routes, with minimal losses.

It is worth noting that besides Wi‑Fi mesh, there are a great many different consumer and industrial mesh networks that, at first glance, could be classified as MANETs.

These are primarily the widely known smart-device (IoT) solutions, for example those using LoRa, Zigbee, Z-Wave, Thread, Bluetooth Mesh technologies, and the like. Such networks can also be self-organizing, multi-hop, and able to automatically route around unavailable nodes. However, they are usually designed for relatively stable device placement and a completely different usage model.

But most importantly, all such solutions are designed for very small amounts of data and short distances. In other words, they are not capable of carrying video streams from drones to operators, or even of providing voice communications for units.

How the Idea of a Network That Survives Change Came About

The history of MANET began long before the name itself appeared.

As early as the 1960s, researchers were trying to figure out how to create a network that did not depend on a single center and would not collapse when an individual node or link was lost. RAND studies described a distributed network in which messages are broken into blocks, passed through intermediate nodes, and can change their path depending on the state of the network. The idea was born primarily out of the requirement for survivable communications.

In 1969, ARPANET — the Advanced Research Projects Agency Network, that is, the network of the U.S. Advanced Research Projects Agency — went live. It became one of the main predecessors of the modern Internet.

But ARPANET relied mainly on fixed lines. For military applications, this was not enough. The U.S. Department of Defense needed a network capable of connecting tanks, aircraft, ships, and other mobile platforms. That required radio and satellite links.

In the 1970s, experiments began with PRNET — the Packet Radio Network. Instead of a continuous dedicated channel, information was transmitted in individual packets. Nodes could forward them onward, and the network could build a path across several radio hops.

In 1977, a landmark demonstration took place: data was transmitted across three different networks, one of which was a mobile packet radio network. An experimental van drove along, transmitting information over radio, and the traffic then passed through other networks. This was one of the moments when the idea of a “network of networks” stopped being merely a theory.

In the 1980s, the SURAN program developed technologies for survivable adaptive radio networks for the modern battlefield. The research covered distributed control, reliable data transmission, security, and the operation of large packet radio networks.

In the 1990s, the concept of MANET became a distinct area of network engineering. In 1999, the IETF published RFC 2501 — a document that systematized the fundamental properties of MANETs and the issues involved in evaluating such networks. It already addressed mobile platforms, rapidly changing topology, the limited bandwidth of radio links, and the need to maintain IP connectivity in a dynamic environment.

In the early 2000s, several well-known experimental MANET protocols emerged. Some searched for a route only when it became necessary. Others continuously maintained a map of the network. Still others allowed the source itself to specify the sequence of intermediate nodes. Among others, the IETF described AODV, OLSR, and DSR — different approaches to routing in mobile multi-hop networks.

But true maturity did not come from algorithms alone.

Digital processors shrank. Signal processing speeds increased. SDR — software-defined radio, in which a significant share of functions is implemented in software — became widespread. MIMO — Multiple Input Multiple Output, that is, transmitting and receiving signals over multiple antenna channels, matured.

Radio, routing, encryption, network management, and Ethernet interfaces began to be combined in a single compact device. It became possible to use technologies and solutions on the battlefield that had previously been available only in the office, or wherever network infrastructure was available.

MANET was no longer just an almost mathematical problem about routing tables. It became a ready-to-use transport platform. A new round of battlefield digitalization had begun.

The Civilian World: Where Infrastructure Can’t Keep Up with Reality

MANET’s military origins do not mean that the technology is needed only by the military. On the contrary, civilian applications clearly demonstrate its practical value without the influence of combat-specific factors.

The cleanest example is the mining industry.

An open-pit mine is constantly changing. Haul roads are relocated. Equipment moves around. Terrain changes after blasting. A fixed site that had good line of sight yesterday may find itself behind a new obstacle today.

Moreover, a modern mine or quarry is no longer just about voice communications. It means autonomous haul trucks, remote equipment control, cameras, safety systems, telemetry, and production data.

For example, Rajant reports that its Kinetic Mesh is used in more than 300 mines and quarries in over 80 countries. Its nodes can be installed both on fixed sites and on mobile equipment, creating links between machines and other infrastructure.

The second example is emergency response services.

After a fire, flood, earthquake, or industrial accident, conventional infrastructure may be overloaded, damaged, or unavailable precisely where it is needed most.

In such cases, temporary MANET nodes can be installed on vehicles, portable masts, drones, or robots. The network will connect cameras, sensors, rescue teams, and a mobile command post. And one of the gateways will be able to pass the necessary data onward over a satellite or cellular link.

Rajant and Silvus describe exactly these kinds of scenarios for police, firefighters, emergency services, robotic systems, and temporary video surveillance systems. In both cases, MANET does not replace existing networks but extends them into areas they cannot physically reach.

The third example is robotic warehouses and industrial automation.

In a large automated warehouse, dozens of robots can be moving at the same time. All around are metal structures, racks, cargo, and constant radio signal reflections. A brief loss of a command can stop a machine, and a chain of such stoppages can halt an entire production system.

In one project described by Doodle Labs, a network of roughly one hundred nodes provided connectivity to mobile warehouse platforms that were constantly moving between coverage zones.

All of these examples share one pattern — MANET becomes especially useful where the physical topology of the environment changes faster than traditional telecommunications infrastructure can be rebuilt.

On the battlefield, this pattern manifests itself in its harshest form.

Why the Battlefield Is MANET’s Natural Environment

On the battlefield, almost everything moves and changes unpredictably.

People change positions. Vehicles disperse. Drones take off, land, or drop off the network. Ground robots enter built-up areas. Command posts relocate to avoid becoming targets.

Terrain blocks line of sight. Buildings cause reflections. Vegetation attenuates the signal. The RF environment changes. The adversary creates interference and tries to detect emitters.

On top of that comes the physical destruction of nodes.

In a traditional civilian network, an engineer tries to build stable infrastructure and connect mobile users to it.

On the battlefield, the stability of the infrastructure itself cannot, to put it mildly, be taken for granted.

MANET offers a different model: make people, vehicles, aircraft, sensors, and robotic systems part of the transport network.

A dismounted operator does not just receive data. Their radio node can forward traffic to a neighboring operator.

A vehicle does not just use the network. It can be a powerful relay for the unit.

A drone does not just conduct surveillance. Thanks to its altitude, it can create a radio bridge between two groups separated by terrain. Or serve as a relay for an entire group of drones.

This network carries more than just voice. It can carry coordinates, text messages, commands, telemetry, video, sensor data, and information for C2 — Command and Control.

The same transport network can be used by TAK — Team Awareness Kit systems, that is, a software ecosystem for shared situational awareness — as well as by cameras, navigation devices, servers, ground robots, and unmanned platforms.

This is how MANET turns from a “radio network” into mobile digital infrastructure.

The U.S. Army’s Integrated Tactical Network (ITN) combines radios, applications, end-user devices, gateways, and multiple types of transport. U.S. Army documentation describes this architecture as expeditionary, mobile, and built on multiple communication paths so that the network remains operational in a congested or contested environment.

However, MANET does not mean that every node is always connected to every other node.

Sometimes the network will split into several parts. Sometimes a path will be suitable for short messages but not for video. Sometimes a node will have a good link to a neighbor but a poor one in the reverse direction.

The task of a good MANET is not to conceal the laws of radio physics. Its task is to make better use of every available opportunity than a static network would.

How a Modern Tactical MANET Works

From the user’s point of view, everything should look simple.

There is a camera. It is connected to a radio node with an Ethernet cable.

There is a workstation. It is connected to another radio node.

Between them, there may be a vehicle, a drone, and another portable relay. But the camera and the workstation see an ordinary network.

The MANET node itself usually combines several functions.

It contains an RF front end, a digital modem, encryption, a network processor, neighbor discovery algorithms, path selection mechanisms, and interfaces for external equipment.

Once powered on, the node listens to the airwaves and finds other compatible nodes. It evaluates the available links. This may include not only whether a link exists, but also the current signal quality, interference level, throughput, load, and stability of the neighbor.

The network then decides which path to use for the traffic.

The shortest path is not always the best. A single hop over a congested or unstable link can be worse than two hops over cleaner links.

In a MANET system, networking decisions are tied to the actual state of the RF environment. That is why a modern MANET cannot be reduced to a routing protocol alone. The waveform, access to the shared medium, antennas, multipath handling, power control, and the interaction between the radio modem and the network logic all matter.

A single node can run several types of interfaces simultaneously. For example, MANET radio, Ethernet, Wi‑Fi, a satellite terminal, and a cellular modem.

Then the node becomes more than just a relay.

It becomes a gateway between different networks.

Edge computing — processing data close to where it is generated — plays an important role here. If video from a drone is needed by an operator in a nearby vehicle, there is no point in first sending it to a remote server and then bringing it back.

Local traffic should stay local.

And the external link should be used for the information that truly needs to go beyond the unit.

This is exactly where SATCOM comes in.

MANET and SATCOM: The Neighborhood and the Horizon

SATCOM — satellite communications.

It was precisely the availability of broadband, jam-resistant Starlink satellite communications that enabled Ukraine’s defenders to accelerate the transition into the era of drone warfare — particularly in scenarios where no other means of communication could provide comparable connection parameters.

SATCOM is often listed alongside MANET among military technologies. This can create the misconception that a unit must choose one or the other: either a mobile mesh radio network or satellite communications.

In reality, they solve different problems:

• MANET creates a local, mobile network among people, vehicles, sensors, and robotic platforms.

• SATCOM provides long-haul communications beyond that local network.

• MANET provides the digital neighborhood.

• SATCOM provides the horizon.

Most terrestrial MANET links depend on line of sight or near line of sight. Relaying through intermediate nodes helps get around terrain or buildings, but communicating over hundreds or thousands of kilometers requires a different transport.

This role can be filled by BLOS — Beyond Line of Sight communications. SATCOM is one of its main forms.

A typical architecture looks like this:

• Dismounted teams, vehicles, drones, and sensors form a MANET. One or more vehicles carry satellite terminals. Traffic from a remote node travels several MANET hops to such a vehicle and then goes over the satellite link to headquarters, a data processing center, or another unit.

• A drone transmits video to a vehicle over the MANET.

• The vehicle distributes that video to local operators.

• Only a selected stream, individual frames, coordinates, or a short message may go to higher headquarters via SATCOM.

• In such an architecture, a single satellite terminal can serve many MANET nodes. There is no need to install a separate satellite antenna for every user.

The U.S. Army describes a similar model as extending a MANET with an external Internet connection. An external access source, such as a satellite terminal, is connected to the mesh radio network. Users who are several radio hops away from the terminal can then access external resources.

An external transport network can be used to link geographically separated MANET segments into a single MANET.

This architecture provides another important advantage: the local network does not have to stop working when the satellite link is lost.

Without SATCOM or other external connections, a unit may temporarily lose its connection to a remote headquarters or cloud services. Even so, local MANET nodes can still exchange coordinates, messages, commands, video, and telemetry.

In other words, losing global reach does not necessarily mean losing local connectivity.

And vice versa. If a terrestrial MANET has split into two or more geographically separated parts, any available external connections (including satellite gateways) provide a fault-tolerant link between them.

This does not make the system invulnerable. Satellite links can also be congested, blocked, unavailable due to local conditions, or disrupted by electronic warfare. That is why a modern military network should not depend on a single satellite, a single frequency band, or a single terminal.

Modern SATCOM increasingly uses several types of orbits:

• LEO — Low Earth Orbit.

• MEO — Medium Earth Orbit.

• GEO — Geostationary Earth Orbit.

Each has its own advantages and limitations in terms of coverage, latency, terminal availability, and network structure.

The U.S. Army is developing a multi-path architecture in which systems can use multiple orbits, frequency bands, terrestrial line-of-sight links, and other types of transport. The idea is to make switching between the available paths as automatic and as seamless to the user as possible.

Within this system, MANET does not compete with SATCOM.

It aggregates local traffic, distributes it at the tactical edge, and delivers it to the available external gateways, adapting to their presence and availability.

SATCOM carries selected traffic over long distances.

MANET manufacturers are already building in similar logic. For example, Persistent Systems describes Cloud Relay as a means of maintaining network connectivity during transitions between SATCOM, cellular networks, and other transports. In its announcement about the British CAIN project, the company explicitly presents Wave Relay MANET and Cloud Relay as parts of a single system, not as interchangeable products.

There is another reason to keep local traffic inside the MANET.

Satellite capacity is a valuable, often constrained resource. Even if a modern link offers high speeds, not all information needs to go through it.

A camera feed watched by an operator in a vehicle two MANET hops away can stay local. A ground robot’s telemetry can be processed on a local server. What goes over the satellite is what remote command actually needs.

Thus, MANET does more than just use SATCOM. MANET helps use satellite resources more wisely.

Five Implementations, Five Different Lessons

The MANET market is not limited to a single protocol or a single type of radio.

Different manufacturers solve the mobile networking problem in different ways. So it is more productive to view them not as a simple ranking, but as examples of different architectural approaches.

Persistent Systems: Wave Relay — Ethernet on the Move

Wave Relay from Persistent Systems is one of the clearest examples of MANET as wireless Ethernet infrastructure.

MPU-family devices connect cameras, sensors, computers, unmanned platforms, and other IP devices. The manufacturer specifically emphasizes transparent Layer 2 network connectivity and the ability to connect equipment without developing a special protocol for each device.

The value of this approach is clearly visible at the system level.

A drone, a ground robot, a camera, and a command tablet can all end up in the same network ecosystem. If one node has an external link, the others can access it through the MANET.

In March 2026, Persistent Systems announced that Wave Relay and the MPU5 had been selected for the British CAIN project. In the same announcement, the company stated that more than two thousand MPU5s had previously been delivered to the Royal Marines, and that the new architecture provides for the use of Cloud Relay for switching between satellite, cellular, and other transports. These figures come from the manufacturer itself, but they show that this is no longer just a laboratory experiment.

In June 2026, Persistent Systems reported the successful test of a Wave Relay MANET with 800 nodes connected simultaneously, based on MPUs and specialized embedded modules for drones and vehicles.

The main lesson of Wave Relay is simple: a MANET can be a general-purpose mobile backbone network, not a separate link for a single specialized application.

Rajant: Industrial Mobility at Scale

Rajant Kinetic Mesh is particularly interesting because of its extensive civilian track record.

Rajant’s architecture operates at Layer 2 and can combine wired and wireless connections. Nodes evaluate the available paths and forward packets over suitable links as conditions change.

In industry, these nodes are installed on haul trucks, excavators, robots, port equipment, and other mobile assets. According to the company, its networks operate in more than 300 mining operations in over 80 countries.

Rajant also promotes a model in which a single distributed network combines Ethernet, Wi‑Fi, cellular networks, satellite communications, tactical radios, and other transports. In this model, a new technology does not require throwing away the old infrastructure. Instead, it overlays a shared mobile network layer on top of it.

The main lesson of Rajant: MANET can be not only a military communications tool but also a mature industrial infrastructure for environments where movement is a constant operating condition.

Silvus: The Network Starts with Radio Physics

The StreamCaster systems from Silvus show how important the physical RF layer is for MANET.

At the core of these systems is the combination of mesh networking and multi-antenna MIMO processing. The radios have Ethernet and other interfaces and can connect people, vehicles, sensors, unmanned platforms, and command posts.

In an article by the U.S. Army’s 25th Infantry Division, StreamCaster is described as a MANET system in which radios can join the network, leave it, and relay voice, data, and video. Particular emphasis is placed on the ability to share the capacity of a single external transport link among multiple network nodes.

This example is a reminder: a good algorithm will not save a weak radio link. Operating on the move, in built-up areas, or without line of sight requires the joint optimization of the radio signal, antennas, medium access, and network logic.

The main lesson of Silvus: MANET is not routing bolted on top of any radio. The radio and the network must be designed as a single system.

TrellisWare: MANET Without a Classic Routing Table

TrellisWare demonstrates another important point: a MANET does not have to work the way a conventional router does.

Its TSM — Tactical Scalable MANET, that is, a scalable tactical MANET waveform — uses Barrage Relay, a distributed relaying mechanism that does not rely on classic route formation in the way it is usually understood in IP networks.

The system supports voice, position location information, and Ethernet-based data, including multicast video. TrellisWare positions it as a platform for large mobile networks.

The U.S. Army has described TSM as a component of the Integrated Tactical Network that provides simultaneous voice and data transmission and allows each node to receive, transmit, and relay information.

The main lesson of TrellisWare: MANET is not defined by a specific routing algorithm. It is defined by whether the network can maintain connectivity, scale, and adapt to movement and link loss.

Doodle Labs: The Network as a Component of the Robotic Platform

Doodle Labs focuses primarily on unmanned and robotic systems.

Its Mesh Rider — a family of compact mesh radio modules — is designed to be embedded in drones, ground robots, maritime platforms, and portable equipment. The modules have Ethernet interfaces, support multi-hop operation, and can carry commands, telemetry, and video.

The Defense Innovation Unit — the U.S. Department of Defense organization that accelerates the adoption of commercial technologies — included Doodle Labs radio modules on its list of components selected for the Blue UAS ecosystem of vetted unmanned systems.

The company also describes integrations of its radio modules into unmanned aerial and maritime platforms, where MANET is used for communications among multiple mobile vehicles and ground control stations.

The main lesson of Doodle Labs: MANET is increasingly becoming not a standalone radio carried by an operator, but an embedded part of the robotic system.

These five examples should not be compared solely on maximum data rate or claimed range. They are designed for different scales, frequency bands, types of mobility, and usage models.

The real question is not “Which radio is the best?” The real question is which architecture best fits a specific networking problem. And when it comes to Ukraine’s experience, it is the platform approach of Wave Relay from Persistent Systems that currently looks like the solution with the greatest potential.

How to Evaluate a MANET Without Falling into the Trap of Impressive Numbers

It is easy to find the maximum data rate, range, and number of nodes in a radio’s datasheet. These figures are useful. But they almost never fully describe a real network.

One hundred megabits per second over a single clean radio link between two stationary nodes does not mean one hundred megabits between two vehicles across four hops in a built-up area.

Ten kilometers over a clear line-of-sight path between elevated antennas does not mean ten kilometers between two dismounted operators in a forest.

Support for five hundred nodes does not mean that all five hundred can transmit video at the same time.

The first important MANET metric is recovery time after a change.

What happens when a relay disappears? How quickly will the network notice? When will it find another path? How many packets will be lost? Will a voice call drop? Will the video freeze? Will the system flap back and forth several times between two unstable routes?

The second metric is effective throughput across multiple hops.

Every relay hop consumes airtime. If all nodes operate on the same frequency channel, an intermediate node first receives a packet and then transmits it onward. At the same time, other nodes may be competing with it for airtime.

Throughput does not necessarily decrease according to a simple formula. The result depends on the number of radio modules, frequencies, the medium access method, spatial separation, and the nature of the traffic.

But every additional hop comes at a cost.

The third metric is latency and its stability.

For a file download, brief fluctuations in latency may go unnoticed. For voice, remote control, coordinates, or video, they already matter.

Average latency on its own says little. What matters is how it behaves under load, during route reconfiguration, and in the presence of interference.

The fourth metric is scalability.

Each node adds not only a useful relay but also control messages, contention for airtime, and new possible routes. It is important to assess how the control overhead grows and whether the network spends a significant share of its time constantly recomputing its own state.

The fifth metric is multicast and broadcast traffic.

Situational awareness data, coordinates, voice talk groups, and video are often sent to more than one recipient. A network that handles exchanges between two nodes well may perform much worse when a single message has to be delivered to dozens of participants.

The sixth metric is gateway behavior.

What happens if two satellite terminals appear on the network? Which one will be used? Can traffic be split between them? Will the system fail over to a cellular link after losing SATCOM? Will local traffic stay local?

The seventh metric is manageability.

A MANET can form automatically, but it still needs to be configured, updated, monitored, and diagnosed. What matters is whether the operator can see node status, link quality, airtime utilization, routes, and the causes of link loss.

The eighth metric is SWaP — Size, Weight and Power.

A radio with excellent specifications may turn out to be unsuitable for a small drone because of its weight. A powerful vehicle-mounted node may be overkill for a dismounted operator. And a compact module designed for a robot may lack the power or number of interfaces required for a command post.

RFC 2501 already warned that the actual throughput of a wireless network, after accounting for shared channel access, signal fading, noise, and interference, can be significantly lower than the radio’s maximum data rate. The document also stressed that congestion is often the norm for a MANET rather than a rare failure.

That is why the best test of a MANET is not a bench setup with two radios.

The best test is a moving network with real antennas, real traffic, obstacles, multiple hops, node loss, and the same external transports that will be used during the operation.

The Cost of a Mobile Network

MANET has strong advantages. But each of them comes at a cost. Multi-hop operation extends reach, but it consumes additional airtime and transport resources.

A large number of nodes creates more possible paths, but at the same time it increases contention and control overhead.

Frequent topology updates help the network respond to changes faster, but they require more frequent exchanges of control messages.

High transmit power can increase range, but it also increases power consumption, mutual interference, and the detectability of emissions.

A transparent Layer 2 simplifies device connectivity, but it can enlarge the broadcast domain. In a large network, uncontrolled control packets, configuration errors, or excessive multicast traffic can consume a significant portion of the available capacity.

Self-healing does not happen without delay, either. The network first has to recognize that the old path no longer works, then find a new one and switch the traffic over to it. Packet loss and brief outages are possible at that moment.

A separate topic is survivability under electronic warfare.

A MANET can route around damaged nodes, change routes, use multiple frequencies, and distribute traffic. This increases resilience.

But no radio network is completely immune to detection or jamming.

Encryption protects the content of the data. It does not necessarily conceal the very fact of emission, the transmitter’s location, the time of activity, or the pattern of communications.

Low power can reduce detectability, but it can also shorten range.

Frequent relaying can improve connectivity, but it can also create more emitters.

That is why MANET is always a trade-off among reach, speed, survivability, power consumption, and RF detectability.

MANET does not cancel out radio physics. It allows you to work more intelligently within its limits.

One Network, Many Transports

The strongest modern military architecture does not try to find a single universal communications technology.

It uses several:

• MANET provides mobile local transport.

• SATCOM provides long-haul beyond-line-of-sight communications.

• LTE — Long-Term Evolution, that is, fourth-generation mobile communications — can be used where civilian or private cellular infrastructure is available.

• 5G — Fifth Generation, that is, the fifth generation of mobile communications — can provide additional capacity and support private local networks.

• Radio relay links can provide high-speed terrestrial transport between points with line of sight.

• Fiber optics provide high capacity where they can be laid safely.

• HF radio can become one of the backup long-haul paths.

None of these technologies is the best under all conditions.

The system’s task is to know which paths are available, what traffic they are suitable for, and how to switch to another transport when the primary one is lost.

The U.S. Army describes the future tactical network as a transport-agnostic system capable of using different satellite orbits, frequency bands, and terrestrial communications. Some modern experimental architectures already combine geostationary and low-Earth-orbit satellite links, 5G, and mesh radio networks, with load balancing across the available transports.

In such a network, drone video can stay inside the MANET. A short target report can go via satellite. A large data package can wait for a fiber-optic or high-speed radio relay connection.

When one path is lost, critical traffic will move to another — perhaps slower, but available. A MANET without external transport can create a strong local network, but it will not provide global reach.

That is why the MANET race will most likely be won by whoever offers a true platform — one capable of building a resilient network on the battlefield without being rigidly tied to an ad hoc “zoo” of disparate solutions. In other words, a platform capable of adapting to any means of communication and any operating conditions. Flexibly and efficiently.

It is precisely the platform approach that enables all these technologies, together, to achieve far more than each of them could on its own.

From Radio to Mobile Digital Infrastructure

MANET is often imagined as a set of radios that can pass packets through one another. This is correct, but still too narrow a view.

A modern MANET is a way to bring network infrastructure wherever its users go.

It allows a camera to stay on the network when a vehicle changes position. It allows a drone to become a relay for a ground team. It allows a single satellite terminal to serve dozens of nodes. It allows robots, sensors, operators, and command systems to use a shared IP infrastructure — possibly one that does not even belong to your unit.

Its main value is not that it “finds the route by itself.” Its main value is that it brings a familiar digital ecosystem into an environment where there is no stable telecommunications foundation.

In the civilian world, this makes it possible to automate mines, control robots, and rapidly deploy communications during emergencies. In the military world, it gives a unit local digital survivability.

MANET maintains connectivity within a mobile group. SATCOM, cellular, radio relay, and wired networks connect that group to the rest of the information space.

The future military network will not be one big radio system. It will be a network of networks — mobile, distributed, multi-path, and able to keep operating even when some of its parts are lost.

Mesh gives it many connections. MANET gives it the ability to live in motion. SATCOM gives it long reach. And together, they create digital infrastructure that moves together with people, vehicles, sensors, and the entire operation.

Of course, any data network requires monitoring and management, as well as appropriate security and encryption mechanisms — especially when it comes to integrating different MANETs into a single large space. But we will leave these issues for future publications.

The support of paid subscribers of SkyLinker.io will allow us to share even better and even more independent analytics, interesting reviews, and produce training and educational materials. From an inexpensive subscription costing a few cups of coffee per month to a more significant “Patron” level — all of this is clearly and qualitatively converted into information and knowledge, primarily for the defenders of Ukraine.

All the most interesting things from the world of communication and space technologies are also available in the form of educational audio podcasts and video lectures both on the website and on the SkyLinker Youtube channel.

Subscribe now

Уявіть найсильніший організм: міцні м’язи, витривалість, реакція, воля. Але чи здатен він узагалі битися, вирішує одна деталь — нервова система. Вона не додає сили напряму. Вона робить силу керованою. Так само і в обороні України: зв’язок — не сервіс і не аксесуар, про який згадують, лише коли він зникає. Саме він перетворює розрізнені можливості на єдину бойову машину.

Зв’язок — це нервова система Сил оборони України. Коли він працює правильно, підрозділи «бачать» одне одного, вчасно помічають зміну обстановки, узгоджують маневр, передають намір командира й отримують зворотний сигнал. Це питання не комфорту, а темпу — здатності діяти швидше за противника на хвилини, а інколи на секунди. А секунди на війні вимірюються життями.

Коли зв’язок деградує, навіть найкраще озброєння німіє. Найточніша зброя без даних — сліпа. Найвмотивованіший боєць без координації лишається сам на сам із хаосом. Замість системи ми отримуємо набір сильних, але ізольованих «м’язів», які не можуть зійтися в один удар. І тоді навіть потужна армія втрачає боєздатність — не через брак сили, а через брак керованості.

Subscribe now

Уроки, які ми вже отримали

Найнаочніший доказ — наслідки блокування Starlink для противника на окупованих територіях на початку 2026 року. Після запровадження «білого списку» терміналів російські підрозділи масово втратили звичний канал зв’язку, і координація їхніх штурмів помітно погіршилася. І, відверто кажучи, цей урок — не лише про противника. Кожен технічний збій Starlink чи атака на нашу інфраструктуру зв’язку так само оголює наші власні вразливості та критичні залежності.

Саме тому Україна вже сьогодні тестує, інтегрує і навіть сама створює нові рішення. Серед них — MANET (мобільні мережі, що самі себе організовують: кожен пристрій у них водночас є ретранслятором) та нові системи супутникового зв’язку. Це принципово нові технології, які дозволяють з’єднати всі компоненти поля бою в надійну та стійку мережу.

Хвиля нових технологій зв’язку не чекає на завтра — вона накриває нас уже сьогодні, і що далі, то стрімкіше. У таких умовах наша життєво необхідна стратегічна перевага — не конкретний засіб, а здатність швидко адаптувати військовий зв’язок до поточних потреб.

І ми вже бачили, як одна технологічна зміна здатна змінити сам характер війни. Масове впровадження Starlink на всіх рівнях — від тактичного до оперативного й стратегічного — дало більше, ніж доступ до надійних широкосмугових каналів. Воно забезпечило безперервну передачу відео, телеметрії та команд управління там, де раніше це було нестабільним або взагалі неможливим. Саме це зробило можливим масштабне, системне застосування дронів.

Епоха війни дронів почалася не тоді, коли з’явилися самі безпілотні апарати, а тоді, коли з’явився масовий і стійкий зв’язок для них. Дрон без мережі — окрема платформа. Дрон у мережі — елемент системи управління боєм. А системи завжди перемагають окремі платформи. Саме нові можливості зв’язку відкрили дронам шлях на поле бою — і задали темп сучасної війни.

Але технологія сама по собі нічого не змінює — її змінюють люди. Чи була б можлива така зміна парадигми без фахівців, які на всіх потрібних рівнях поєднали в одне ціле канали зв’язку, керування дронами й обробку даних? Однозначно — ні. Досвід останніх чотирьох років наочно показує: вирішальне значення мають компетенції військових фахівців.

А попереду — ще не одна подібна «революція»: розвиток технологій лише набирає обертів. Тож наші військові структури мають бути готові адаптувати нові технології вже завтра — і робити це постійно, циклами, проміжки між якими ставатимуть дедалі коротшими.

Зв’язок — це інженерія, а не «радіостанція»

Тому час чітко усвідомити: військовий зв’язок — це інженерія стійкості. Це архітектура, а не «радіостанція», «месенджер» чи «просто інтернет від Starlink». Це резервування замість «якось пройде». Це дисципліна частот, стандартів і процедур замість «як вийшло». Це захищеність, завадостійкість (здатність працювати попри перешкоди й глушіння), шифрування, планування, тестування, циклічне навчання та відпрацювання сценаріїв деградації — часткової втрати зв’язку. Це мислення системами: що буде, якщо один канал «ляже»? Як ми втримаємо управління? Як швидко відновимося? Як гарантуємо доставку критичних даних і команд?

Зв’язок сьогодні — це майже виключно цифровий світ. Тому фахівці зв’язку — не «люди, які щось налаштовують», а системні інженери бойового управління. Вони мають мислити як лікарі нервової системи: швидко діагностувати й локалізувати «пошкодження», відновлювати провідність, будувати обхідні маршрути, тримати резерв — і не допускати паралічу управління. Їм потрібен не лише інструмент, а й школа: стандарти, процедури, безпека, завадостійкість, планування на випадок деградації, тренування до автоматизму. Такі компетенції не з’являються разом із новою технікою — їх треба системно вирощувати.

На сучасному полі бою зв’язок — це насамперед мережа, і лише потім — радіо, модем чи термінал. Що глибше мережеві практики впроваджені в засоби зв’язку підрозділів, то ефективніше й надійніше працює вся нервова система військового організму. Принципи та технології побудови мереж мають стати базовими дисциплінами підготовки інженерів військового зв’язку.

Що це вимагає від нас

Тому наш пріоритет в обороні простий і жорсткий: ставитися до зв’язку як до озброєння, а не як до «зручності». Будувати мережу, яка живе під тиском: багатоканальність, резерви, захист, навчений персонал, дисципліна й безперервне вдосконалення. Для багатьох досвідчених офіцерів «старої школи» це означатиме переглянути звичні підходи. А командирам «нового часу» доведеться ще й вибудовувати взаємодію із суміжними напрямами — радіоелектронною розвідкою (РЕР) і радіоелектронною боротьбою (РЕБ) — у всьому, що «бездротове», адже всі вони працюють в одному радіоефірі.

У цивільному світі ІТ-інфраструктур давно зрозуміли: стійкість — це окрема професія. Наприклад, SRE — Site Reliability Engineering, інженерія надійності систем. Це відносно новий напрям системної інженерії, головний «продукт» якого — саме стійкість сервісів, систем і каналів зв’язку. Багато з того, що в SRE давно стало щоденною практикою — плани на випадок відмов, регулярні «навчальні аварії», розбір інцидентів без пошуку винних, — прямо лягає на військовий зв’язок. В Україні багато фахівців цього профілю. Спираючись на найкращі практики й методології SRE, командири всіх рівнів можуть кардинально покращити і підходи до забезпечення зв’язку, і стійкість усіх систем на полі бою.

Замість висновку

У цій війні зв’язок — уже не фон і не допоміжна функція. Це нерв, який тримає життя всієї системи. Коли він працює — оборона стає точною, швидкою і стійкою. Коли ні — навіть сила втрачає сенс.

Тож сьогодні наш виклик і наш обов’язок — будувати зв’язок як критичну бойову спроможність: стійку, керовану, масштабовану, захищену й забезпечену навченими людьми. Інвестувати в людей так само, як у техніку. Плекати майстрів зв’язку як ключових фахівців оборони — тих, хто тримає її нервову систему в тонусі.

Зв’язок — це керування боєм. Це швидкість перемоги. Це життя. І якщо ми хочемо перемагати, маємо ставитися до зв’язку як до зброї — а до тих, хто його будує й підтримує, як до фахівців, без яких ця зброя не стріляє.

Share

Від автора: Ця публікація — візіонерський вступ, своєрідний пролог до запланованого циклу статей, навчальних матеріалів і лекцій. Викладена тут візія ґрунтується на 4 роках роботи із сучасним супутниковим зв’язком, 12 роках занурення в DefTech, 23 роках ІТ-тренерства та понад 35 роках інженерної роботи у сфері ІТ-інфраструктур.

Моя поточна мета — створити комплекс матеріалів, де кожна теза цієї публікації матиме практичне продовження для вивчення й розуміння. Без однодумців це неможливо. Тому ця публікація — ще й запрошення для ініціативних українських фахівців, яких надихає саме такий підхід до військового зв’язку.

Тобто це і запрошення до співпраці у підготовці та публікації якісних навчальних матеріалів, які дозволять охопити весь фундаментальний спектр технологій військового зв’язку. Такі публікації можуть дати початковий огляд вже існуючих матеріалів або курсів, і спонукати до якісного більш глибокого вивчення.

Якщо вам цікава така співпраця — напишіть мені на volodymyr@stepanets.eu

Subscribe now

Picture the strongest organism imaginable: powerful muscles, endurance, reflexes, will. Yet whether it can fight at all comes down to one thing — its nervous system. The nervous system adds no strength of its own. It makes strength controllable. The same holds true for the defence of Ukraine: communications are not a service or an accessory that people remember only when they disappear. They are what turns scattered capabilities into a single fighting machine.

Communications are the nervous system of the Defence Forces of Ukraine. When they work properly, units “see” each other, spot changes in the situation in time, synchronise manoeuvre, pass on the commander’s intent and receive feedback. This is not about comfort — it is about tempo: the ability to act faster than the enemy by minutes, and sometimes by seconds. And in war, seconds are measured in lives.

When communications degrade, even the best weapons fall silent. The most precise weapon without data is blind. The most motivated soldier without coordination is left alone with chaos. Instead of a system, we get a collection of strong but isolated “muscles” that cannot come together into a single blow. And then even a powerful army loses its combat effectiveness — not for lack of strength, but for lack of control.

Subscribe now

Lessons We Have Already Learned

The clearest proof is the consequences of cutting off Starlink for the enemy in the occupied territories in early 2026. Once a whitelist of approved terminals was introduced, Russian units lost their usual communication channel en masse, and the coordination of their assaults deteriorated noticeably. And, frankly, this lesson is not only about the enemy. Every Starlink technical outage and every attack on our communications infrastructure exposes our own vulnerabilities and critical dependencies just as clearly.

That is why Ukraine is already testing, integrating and even building new solutions of its own. Among them are MANET (mobile ad hoc networks that organise themselves, with every device also acting as a relay) and new satellite communication systems. These are fundamentally new technologies that make it possible to link every component of the battlefield into a reliable and resilient network.

The wave of new communications technology is not waiting for tomorrow — it is already hitting us today, and it is only getting faster. Under these conditions, our vital strategic advantage is not any particular piece of equipment, but the ability to rapidly adapt military communications to current needs.

And we have already seen how a single technological shift can change the very nature of war. The mass rollout of Starlink at every level — tactical, operational and strategic — gave us more than access to reliable broadband links. It enabled a continuous flow of video, telemetry and control commands where this had previously been unstable or outright impossible. That is exactly what made the large-scale, systematic use of drones possible.

The era of drone warfare did not begin when the unmanned aircraft themselves appeared. It began when mass-scale, resilient communications for them appeared. A drone without a network is a standalone platform. A drone on a network is an element of the combat command-and-control system. And systems always beat standalone platforms. It was the new capabilities in communications that opened the battlefield to drones — and set the tempo of modern warfare.

But technology changes nothing by itself — people do. Would such a paradigm shift have been possible without specialists who, at every necessary level, brought communication channels, drone control and data processing together into a single whole? Definitely not. The experience of the past four years makes it plain: what proves decisive is the competence of military specialists.

And there is more than one such “revolution” ahead: technological progress is only gaining momentum. So our military structures must be ready to adopt new technologies as early as tomorrow — and to keep doing so continuously, in cycles, with ever shorter intervals between them.

Communications Are Engineering, Not a “Radio”

So it is time to recognise clearly that military communications is resilience engineering. It is architecture — not a “radio”, a “messenger app” or “just Starlink internet”. It is redundancy instead of “it’ll get through somehow”. It is discipline in frequencies, standards and procedures instead of “however it turns out”. It is security, jam resistance (the ability to keep working despite interference and jamming), encryption, planning, testing, cyclical training and rehearsing degradation scenarios — partial loss of communications. It is systems thinking: What happens if one channel “goes down”? How do we keep command and control? How fast do we recover? How do we guarantee delivery of critical data and orders?

Communications today are an almost entirely digital world. That is why communications specialists are not “people who set things up”, but combat command-and-control systems engineers. They must think like doctors of the nervous system: quickly diagnose and isolate “damage”, restore conduction, build bypass routes, keep reserves in place — and never let command and control become paralysed. They need not only tools, but a school: standards, procedures, security, jam resistance, planning for degraded operations, training until it becomes second nature. Such competencies do not arrive together with new equipment — they have to be developed systematically.

On the modern battlefield, communications are first and foremost a network, and only then a radio, a modem or a terminal. The more deeply networking practices are built into units’ communication systems, the more effectively and reliably the entire nervous system of the military organism works. The principles and technologies of network design must become core disciplines in training military communications engineers.

What This Demands of Us

That is why our defence priority is simple and uncompromising: treat communications as a weapon system, not as a “convenience”. Build a network that stays alive under pressure: multiple channels, redundancy, protection, trained personnel, discipline and continuous improvement. For many experienced “old-school” officers, this will mean rethinking familiar approaches. And commanders of the “new era” will also have to build cooperation with the adjacent fields — signals intelligence (SIGINT) and electronic warfare (EW) — in everything “wireless”, because they all operate in the same electromagnetic spectrum.

In the civilian world of IT infrastructure, people realised long ago that resilience is a profession in its own right. Take SRE — Site Reliability Engineering. It is a relatively new field of systems engineering whose main “product” is precisely the resilience of services, systems and communication channels. Much of what has long been everyday practice in SRE — failure contingency plans, regular planned-failure drills (“game days”), blameless post-incident reviews — maps directly onto military communications. Ukraine has many specialists in this field. By drawing on the best SRE practices and methodologies, commanders at every level can radically improve both their approach to providing communications and the resilience of every system on the battlefield.

In Lieu of a Conclusion

In this war, communications are no longer a background or a supporting function. They are the nerve that keeps the whole system alive. When it works, defence becomes precise, fast and resilient. When it does not, even strength loses its meaning.

So today our challenge and our duty is to build communications as a critical combat capability: resilient, controllable, scalable, protected and staffed by trained people. To invest in people as much as in equipment. To nurture masters of communications as key defence specialists — the people who keep its nervous system in shape.

Communications are command and control of the battle. They are the speed of victory. They are life. And if we want to win, we must treat communications as a weapon — and treat those who build and maintain them as the specialists without whom this weapon does not fire.

From the author: This publication is a visionary introduction — a prologue to a planned series of articles, training materials and lectures. The vision set out here draws on 4 years of work with modern satellite communications, 12 years of immersion in DefTech, 23 years as an IT trainer and more than 35 years of engineering work in IT infrastructure.

My current goal is to create a body of materials in which every thesis of this publication has a practical follow-up for study and understanding. That is impossible without like-minded people. So this publication is also an invitation to proactive Ukrainian specialists who are inspired by exactly this approach to military communications.

In other words, it is an invitation to collaborate on preparing and publishing high-quality training materials that cover the full fundamental spectrum of military communications technologies. Such publications can offer an initial overview of existing materials or courses, and encourage deeper, higher-quality study.

If you are interested in this kind of collaboration, write to me at volodymyr@stepanets.eu

Вже п’ятий рік ми спостерігаємо, які зміни на поле бою вносять LEO SatCom системи, такі як Starlink. Використання Starlink Силами Оборони України на практиці не лише довело стійкість такого зв’язку, але і створило передумови для початку “Епохи війн дронів”.

В цій публікації ми детальніше пірнемо у надзвичайно важливий аспект — наскільки можуть бути ефективними сучасні засоби РЕБ у пригніченні такого типу зв’язку?

Для публічної класифікації та деталізації різноманіття засобів РЕП/РЕБ для протидії Starlink час ще не прийшов — в поточних умовах війни подібна інформація занадто чутлива для публічного простору. Колись згодом і ця інформація потрапить до публічного простору, щоб замінити пануючі там наразі пропагандистські парадигми та вигадані технічні характеристики.

А от розібратись із основними принципами роботи таких засобів та поверхнево оцінити ефективність того, що наразі використовують війська агресора в Україні ми спробуємо саме в цій статті.

—

З моменту початку використання Starlink в Україні, російські війська зіштовхнулись із кардинальним неспівпадінням своїх планів із реальністю. Сучасний, якісний та швидкий супутниковий зв’язок Starlink не вдалось пригнітити жодним засобом РЕП/РЕБ, яким міг оперувати противник на початку вторгнення.

Більше того, блокування доступу до Starlink на окупованих українських територіях, трагічно вплинуло на боєздатність окупаційних військ. Втрату спроможності використання цього засобу зв’язку противник досі не зміг компенсувати якісно.

Звісно, що розробка нових засобів РЕП/РЕБ, здатних подолати стійкість Starlink — стала високо пріоритетним завданням для науковців та інженерів противника. Перші спроби противника у 2022-2023 році не давали жодних значних результатів. Спроби “зашумлення” каналів прийому супутникових терміналів Starlink епізодично давали не більш, ніж виключно дрібний, обмежений локально ефект.

Повноцінні системи, розроблені саме для протидії Starlink, на полі бою ми побачили вже у 2024 році — це були такі собі прототипи систем “Пересвет”. Були звісно і інші… З того часу противник не припиняє розробку, розвиток та масштабування таких систем. Особливо у якості контрзаходів проти українських мідл-страйк та діп-страйк засобів.

Наразі і у ЗМІ, і у кулуарних розмовах, доволі часто ми чуємо, що “противник навчився вимикати Starlink”, про ті чи інші скарги пілотів дронів. Чи це дійсно так? Чи знайдено ефективні засоби глушіння LEO SatCom?

Як працює Starlink?

Для розуміння самої проблематики ми маємо розглянути принципи роботи супутникового зв’язку Starlink та його компоненти.

Як і у будь якому супутниковому зв’язку, ми маємо три основні компоненти системи — супутники, користувацькі термінали та наземну інфраструктуру.

Низькоорбітальне (LEO) сузір’я Starlink налічує наразі більше 11 000 активних сучасних супутників на орбітах із висотою 450–570 км. Тобто будь який термінал Starlink в Україні, в будь який момент часу має геометричну можливість встановити з’єднання із 60-80 супутниками.

Згадаємо також, що супутники Starlink літають над нами із великою кутовою швидкістю. Тобто якби ми хотіли відстежити такий супутник телескопом або направленою параболічною антеною, потрібно було б використовувати точний та швидкий сервопривід. Проліт таких супутників в зоні спостереження з землі дуже швидкий та займає від 3 до 10 хвилин.

Завдяки тому, що супутниковий термінал Starlink використовує Активну Фазовану Антенну Решітку (АФАР), він може взаємодіяти із будь яким супутником в зоні доступності. Зона доступності термінала — це такий собі конус, із кутом в 90-110 градусів. Тобто не весь небокрай.

Отже в залежності від направленості терміналу, йому завжди фізично доступні від 20 до 60 супутників орієнтовно. Завдяки технології Beam Switching, термінал Starlink завжди знаходить та підтримує готовність перемкнутись на один з цих супутників при втраті з’єднання з поточним.

Переважна більшість супутників Starlink обладнана оптичними міжсупутниковими каналами (OISL). Тобто майже всі супутники формують таку собі Mesh мережу. Це дозволяє не залежати від доступності наземної інфраструктури в зоні радіо досяжності супутника.

Тобто між терміналом та наземною інфраструктурою дані можуть передаватись через ланцюжок таких міжсупутникових з’єднань. У випадку втрати якогось наземного гейтвею, одного з багатьох, мережа Starlink попросту перенаправить трафік на інший.

Що тут може зробити РЕБ?

З вищенаведеного опису зрозуміло, що атакувати наземну інфраструктуру Starlink засобами РЕБ немає ані сенсу, ані можливостей. Отже розберемось — що взагалі можна тут атакувати?

Комунікація між терміналом та супутниками відбувається радіохвилями в Ku—діапазоні:

• Downlink (вниз, від супутника до термінала) — 10,7 - 12,7 ГГц (зазвичай розділений на декілька програмно визначених каналів по ~250 МГц.)

• Uplink (вгору, від термінала до супутника) — 14,0 - 14,5 ГГц (смуга 500 МГц, канали по ~60 - 62,5 МГц).

ГНСС

Для правильного націлення променя терміналу Starlink завжди потрібно знати свої координати та точне положення супутників. Така собі “космічна тригонометрія”. Для цього зазвичай використовується вбудований ГНСС приймач.

Саме тому немодифіковані термінали Starlink вразливі до тих засобів РЕП/РЕБ, які порушують роботу ГНСС. Але після того, як SpaceX “допилила” свій власний сервіс Starlink PNT, термінали старлінк стали менш залежними від ГНСС. Новий термінал Starlink V5 взагалі був представлений недавно ревізією без бортового ГНСС приймача взагалі. При цьому очікується і ревізія V5 із бортовим ГНСС терміналом.

Щоправда, можливість використання Starlink PNT для користувача компанія Ілона Маска обмежила у травні 2026 року. Але сама технологія Starlink PNT від цього з терміналів Starlink нікуди не зникла і продовжує працювати “під капотом” самих терміналів.

Супутники

Можливість “глушити” приймачі супутників на частотах передачі інформації терміналів відома давно і активно використовується відповідними засобами РЕП/РЕБ.

Але у випадку Starlink, та будь-якого іншого LEO сузір’я — задача значно складніша:

• Потрібно одночасно глушити десятки супутників (і їх стає більше щотижня)

• Висока кутова швидкість вимагає ну от дуже точного націлення на кожний супутник

• Глушіння в Ku-діапазоні вимагає дуже дорогих рішень і дуже багато енергії

Тобто для ефективного виконання задачі пригнічення зв’язку Starlink в певній локації (стільнику H3 Level 5) потрібно одночасно та ефективно глушити (Jamming) фактично всі оті швидко пролітаючі супутники, які доступні терміналам в цій локації. Нагадаємо — це лише на сьогодні 20-80 супутників…

Для виконання такої задачі потрібна дуже складна та дорога система, здатна забезпечити близько 95 дБВт EIRP — це еквівалент 3,16 ГВт ефективної випромінюваної потужності у напрямку кожного супутника.

Завдяки точно направленій на супутник антені реальне енергоспоживання буде, звісно, значно меншим — але все одно може йтися про одиниці або десятки мегават на один такий канал. А тепер множимо це на десятки супутників, які треба одночасно супроводжувати окремими променями. Тут сумарне споживання дуже швидко переходить у сотні мегават і навіть гігаватний клас. Тобто для такої задачі вже може не вистачити потужності цілої великої електростанції.

Звісно що практично реалізувати такий сценарій неможливо. Тому противник обрав інший шлях — створення перешкод, які не глушать повністю прийом даних супутником, а лише вносять в нього певні імпульсні перешкоди.

Такий підхід дозволив вписатись у значно менший енергетичний бюджет, але ціною зменшення ефективності глушіння. Тобто противник виробляє системи із енергоспоживанням до десятків кВт, які здатні заглушити комунікацію від терміналу до супутника лише частково.

Таке глушіння зазвичай призводить до втрати від часток відсотка до 35% всіх пакетів даних (згідно з нашими спостереженнями), що надсилаються з терміналу Starlink в зоні роботи такого засобу РЕП/РЕБ. Для повного переривання зв’язку цього недостатньо. Але для перешкоджання керування дроном або передачі відеопотоку даних, якщо система не адаптована до таких умов — цілком достатньо.

Такі системи можуть бути розміщені як прямо на поверхні землі, так і у заглибленнях — їм потрібен лише вільний кут досяжності саме до супутників. Відповідно енергозабезпечення та маскування — тут основні обмежуючі фактори, але помірно легко вирішувальні.

Ефективність застосування таких засобів РЕП/РЕБ зазвичай обмежена цільовою локацією — шестикутниковий стільник H3 Resolution (Level) 5, еквівалентно плямі умовного діаметру 17 км та площею 252,9 км². Але здатність якісного “прикриття” такої локації адним комплексом — все ще під питанням. Вплив на сусідні локації можливий, але з розрахунку на інші кути випромінювання відносно антен супутників — ефективність значно менша та сумнівна.

Термінали

Супутникові термінали Starlink приймають дані з низькоорбітальних супутників, сигнал яких на порядки потужніший ніж сигнали з супутників ГНСС (MEO) або з геостаціонарних (GEO) супутників. Тому такі термінали відносно мало вразливі для засобів РЕП/РЕБ.

Але у випадку розташування доволі потужних випромінювачів на значних висотах, або у безпосередній близькості до випромінювачів, термінали Starlink звісно можуть зіштовхнутись із перешкодами та втраті певного відсотку переданих даних.

Тобто для прикриття певних локацій та об’єктів противник старається розмістити антени випромінювачів якомога вище — на дахах, вежах, топографічних висотах та т.п.. Обмежуючим фактором тут слугує можливість енергозабезпечення та маскування.

Варто відзначити і активну роботу противника над малопотужними засобами РЕП/РЕБ націлених на Starlink. Останнім часом з’являється все більше подібних засобів тактичного рівня. Принцип роботи той самий — внесення імпульсних перешкод у прийом даних терміналами Starlink.

Ефективність таких засобів відносно невелика. Але може призводити до втрати контролю над неадаптованими для таких умов засобами розвідки та ураження. Мова йде передусім про дрони, як повітряні, так і наземні чи морські. Тобто ефективність таких засобів сьогодні залежить частіше від ефекту несподіванки, ніж від системного використання

Як адаптуватись?

Всі перелічені вище засоби РЕП/РЕБ об’єднані однією рисою — вони малоефективні. Так, це звучить дивно. Особливо для тих, хто відчув їх вплив у вигляді втрати контролю над дроном та т.п.. Але давайте розберемось докладніше…

Енергетичний бюджет, значна ціна та складність таких засобів РЕП/РЕБ та інші фактори, призвели до простого результату — максимумом їх ефективності є лише ЧАСТКОВА втрата пакетів в комунікації між терміналом Starlink та супутниками.

Так, якщо ваша система не адаптована до часткової втрати пакетів, ви отримуєте цілком негативний результат — відпадають відеотрансляції, втрачається керування та т.п.. Тобто результат виглядає “достатньо ефективним”... Аж поки ви не проконтролюєте телеметрію Starlink і не побачите, що весь цей час ваш термінал залишається на зв’язку із супутником.

Тобто проблема, яку ви спостерігаєте не є проблемою втрати зв’язку терміналом Starlink із мережею супутників. Це проблема саме доставки ваших даних по супутниковому каналу зв’язку.

Якщо наприклад бортова система дрона застосовує в своїй комунікації адекватні мережеві технології, що дозволяють працювати в умовах великої втрати пакетів даних — ви можете навіть не помітити впливу цих засобів РЕП/РЕБ. Або відчути лише певне падіння пропускної здатності каналу.

Все, що потрібно для цього - скористатись вже існуючими рішеннями гарантованої доставки трафіку. Тобто задіяти вже потрібні системи та алгоритми на вже існуючому обладнанні.

Відповідні технології з’явились зовсім “не сьогодні”, та навіть “не вчора”... Мережеві рішення, які використовують принципи надлишковості, корекції та повторної передачі даних — все це доволі “старі добрі” технології для роботи в умовах нестабільного зв’язку.

Фахівцям рекомендуємо звернути увагу на:

• Selective ARQ — вибіркова повторна передача лише тих пакетів, які були втрачені.

• FEC / Erasure Coding — передача додаткових контрольних даних, які дозволяють відновити частину втрачених пакетів без повторної передачі. Сюди відносяться Reed–Solomon, Raptor/RaptorQ, RLNC та інші подібні алгоритми.

• Interleaving — розносить пакети в часі, щоб серія послідовних втрат розподілялась між різними FEC-блоками і не перевищувала можливості їх відновлення.

• Adaptive Hybrid FEC + ARQ — поєднання корекції та повторної передачі, при якому обсяг надлишкових даних автоматично змінюється залежно від поточного рівня втрат у каналі.

Звісно, забезпечення альтернативних додаткових каналів зв’язку — завжди добре рішення теж. Але не завжди доступне…

Звісно, така стійкість не безкоштовна — платити за неї доводиться частиною пропускної здатності, додатковим трафіком та, залежно від рішення, певним збільшенням затримки.

Висновки

Так, противник інтенсивно насичує поле бою засобами РЕБ для пригнічення Starlink. Ефективність цих засобів виглядає значною лише на перший погляд. Насправді їх технічна ефективність набагато нижча, якщо адаптувати технології зв’язку на мережевому рівні.

На жаль не існує якихось простих чарівних налаштувань, які дозволять терміналу Starlink ігнорувати згадані засоби РЕП/РЕБ. Але якщо сприймати Starlink лише як один з каналів передачі та прийому даних, то застосування найдоступніших вам технологічних рішень мережевого рівня, дозволить якщо не зовсім позбутись вразливості, то мінімізувати її до прийнятного рівня.

Тобто ваша задача попросту навчити свою систему стабільно працювати навіть при умовних 35% втрат пакетів, які можуть створювати такі засоби РЕБ. Це нівелює вплив на ваші засоби розвідки та ураження якщо не повністю, то у значній частині.

Отже, якщо ваша система зв’язку адаптована до відповідних умов, ефективність таких засобів РЕП/РЕБ проти Starlink стрімко наближається до нуля. При цьому самі ці системи залишаються дуже дорогими, складними та технологічно вимогливими виробами, на розробку і впровадження яких противник витратив значні ресурси. Витратив без досягнення мети…

Адаптація ваших систем - це не адаптація Starlink. Це адаптація наявної мережевої компоненти до нестабільних каналів зв’язку.

Не будемо також недооцінювати противника — існує вірогідність підвищення ефективності таких засобів РЕП/РЕБ з часом. Але і альтернативних засобів супутникового зв’язку, та й не лише них, теж стає більше з часом.

Та й у самої системи Starlink залишається ще технологічний резерв адаптації під технології пригнічення, які можуть придумати російські або китайські розробники. Програмна визначеність терміналів та супутників дозволяє доволі швидко міняти параметри роботи як всієї мережі, так і її окремих компонентів.

Отже, у ціх перегонах щита та меча, лідерство все ще зберігається саме за LEO SatCom.

Share

Саме підтримка платних підписників SkyLinker.io дозволить нам ще краще та ще більше длитись незалежною аналітикою, цікавими оглядами та продукувати навчальні та освітні матеріали. Від недорогої підписки ціною в декілька філіжанок кави на місяць до більш вагомої рівня “Patron” - все це наочно та якісно конвертується в інформацію та знання, передусім для захисників України.

Все найцікавіше зі світу зв’язку та космічних технологій доступно також у вигляді освітніх аудіоподкастів та відеолекцій і на сайті та на Youtube каналі SkyLinker.

Subscribe now

For the fifth year, we have been observing the battlefield changes brought about by LEO SatCom systems, such as Starlink. The practical use of Starlink by the Ukrainian Defense Forces has not only proven the resilience of such communications but also laid the groundwork for the dawn of the “Drone Warfare Era.”

In this publication, we will dive deeper into a crucial aspect: how effective can modern Electronic Warfare (EW) systems be in suppressing this type of communication?

The time has not yet come for the public classification and detailing of the variety of ECM/EW (Electronic Countermeasures/Electronic Warfare) systems used to counter Starlink; under the current conditions of war, such information is too sensitive for the public domain. Eventually, this information will make its way into the public sphere to replace the prevailing propaganda paradigms and fabricated technical specifications currently dominating it.

However, we will attempt to understand the basic operational principles of such systems and superficially evaluate the effectiveness of what the aggressor’s forces are currently using in Ukraine in this article.

From the moment Starlink was first used in Ukraine, Russian forces faced a radical mismatch between their plans and reality. The modern, high-quality, and high-speed Starlink satellite communications could not be suppressed by any ECM/EW asset the enemy possessed at the beginning of the invasion.

Furthermore, blocking access to Starlink in the occupied Ukrainian territories tragically impacted the combat effectiveness of the occupying forces. The enemy has still not been able to adequately compensate for the loss of this communication capability.

Naturally, developing new ECM/EW systems capable of overcoming Starlink’s resilience became a high-priority task for the enemy’s scientists and engineers. The enemy’s initial attempts in 2022-2023 yielded no significant results. Attempts to “jam” the reception channels of Starlink satellite terminals occasionally produced nothing more than an exclusively minor, locally restricted effect.

We saw fully-fledged systems developed specifically to counter Starlink on the battlefield in 2024—these were essentially prototypes of the “Peresvet” systems. There were, of course, others...

Since then, the enemy has not stopped developing, improving, and scaling such systems. This is especially true regarding countermeasures against Ukrainian medium-strike and deep-strike assets.

Currently, both in the media and in backstage conversations, we frequently hear that “the enemy has learned to shut down Starlink,” alongside various complaints from drone pilots. Is this really the case? Have effective LEO SatCom jamming systems been found?

How Does Starlink Work?

To understand the core issue, we must examine the operational principles of Starlink satellite communications and its components.

As with any satellite communication network, we have three main system components: satellites, user terminals, and ground infrastructure.

The Starlink low Earth orbit (LEO) constellation currently consists of over 11,000 active modern satellites at altitudes of 450-570 km. This means that any Starlink terminal in Ukraine has the geometric capability to establish a connection with 60 to 80 satellites at any given moment.

Let’s also recall that Starlink satellites fly over us at a high angular velocity. Therefore, if we wanted to track such a satellite with a telescope or a highly directional parabolic antenna, we would need to use a precise and fast servo drive. The transit of these satellites through a ground-based observation zone is very fast, taking between 3 and 10 minutes.

Because the Starlink satellite terminal utilizes an Active Electronically Scanned Array (AESA), it can interact with any satellite within its line of sight. The terminal’s field of view is essentially a cone with a 90-110 degree angle. Meaning, it’s not the entire sky.

Thus, depending on the terminal’s orientation, roughly 20 to 60 satellites are always physically accessible to it. Thanks to Beam Switching technology, a Starlink terminal is always ready and actively finding the next satellite to switch to in the event of losing connection with the current one.

The vast majority of Starlink satellites are equipped with Optical Intersatellite Links (OISL). In other words, almost all satellites form a sort of mesh network. This allows them to operate independently of the availability of ground infrastructure within a satellite’s radio range.

This means data can be transmitted between the terminal and ground infrastructure through a chain of these intersatellite links. In the event of losing a specific ground gateway—one of many—the Starlink network will simply reroute the traffic to another.

What Can EW Do Here?

From the above description, it is clear that attacking the Starlink ground infrastructure with EW systems makes no sense and is practically impossible. So, let’s figure out what actually can be attacked here.

Communication between the terminal and the satellites occurs via radio waves in the Ku-band:

• Downlink (downward, from satellite to terminal): 10.7 - 12.7 GHz (usually divided into several software-defined channels of ~250 MHz).

• Uplink (upward, from terminal to satellite): 14.0 - 14.5 GHz (500 MHz band, channels of ~60 - 62.5 MHz).

GNSS

For the precise aiming of the Starlink terminal’s beam, it always needs to know its own coordinates and the exact position of the satellites. A kind of “space trigonometry.” An integrated GNSS receiver is usually used for this purpose.

This is why unmodified Starlink terminals are vulnerable to ECM/EW systems that disrupt GNSS operations. However, after SpaceX “polished” its own Starlink PNT (Positioning, Navigation, and Timing) service, Starlink terminals became less dependent on GNSS. The new Starlink V5 terminal was recently introduced as a revision without an onboard GNSS receiver altogether. At the same time, a V5 revision with an onboard GNSS terminal is also expected.

To be fair, Elon Musk’s company restricted users’ ability to utilize Starlink PNT in May 2026. But the Starlink PNT technology itself hasn’t gone anywhere; it continues to run “under the hood” of the terminals.

Satellites

The ability to “jam” satellite receivers on the frequencies used by terminals to transmit data has been known for a long time and is actively utilized by corresponding ECM/EW systems.

But in the case of Starlink, or any other LEO constellation, the task is significantly more complex:

• Dozens of satellites must be jammed simultaneously (and their numbers are growing weekly).

• High angular velocity requires extremely precise targeting for each satellite.

• Jamming in the Ku-band requires highly expensive solutions and massive amounts of energy.

Meaning, effectively suppressing Starlink communications in a specific location (an H3 Level 5 cell) requires simultaneously and effectively jamming virtually all those fast-moving satellites available to the terminals in that area. As a reminder, today alone that is 20-80 satellites...

Executing such a task demands an incredibly complex and expensive system capable of delivering about 95 dBW EIRP—which is equivalent to 3.16 GW of effective radiated power directed at each satellite.

Due to the antenna being precisely pointed at the satellite, actual power consumption would naturally be much lower—but we could still be talking about units or tens of megawatts per single channel. Now, multiply this by the dozens of satellites that need to be tracked simultaneously with separate beams. Here, the total power consumption rapidly crosses into hundreds of megawatts, entering the gigawatt class. In other words, a large power plant might not generate enough power for such a task.

Naturally, practically realizing this scenario is impossible. Therefore, the enemy has chosen a different path: creating interference that does not completely jam the satellite’s data reception but only introduces certain pulse interference.

This approach allowed them to fit within a much smaller energy budget, but at the cost of reduced jamming efficiency. Essentially, the enemy produces systems with power consumption up to tens of kW that are only capable of partially jamming the communication from the terminal to the satellite.

Such jamming typically results in a loss ranging from fractions of a percent up to 35% of all data packets (according to our observations) sent from a Starlink terminal operating within the coverage area of such an ECM/EW system. This is insufficient for a complete communications blackout. However, it is entirely sufficient to disrupt drone control or video data streaming if the system is not adapted to such conditions.

These systems can be deployed directly on the ground surface or in depressions—they only need an unobstructed line of sight specifically to the satellites. Accordingly, power supply and camouflage are the primary limiting factors here, but they are moderately easy to resolve.

The operational effectiveness of these ECM/EW systems is limited by location—a hexagonal H3 Resolution (Level) 5 cell, equivalent to a spot with a nominal diameter of 17 km and an area of 252.9 km². Impact on adjacent locations is possible, but due to different emission angles relative to the satellite antennas, the effectiveness is significantly lower.

Terminals

Starlink satellite terminals receive data from low Earth orbit satellites, whose signals are orders of magnitude stronger than signals from GNSS (MEO) or geostationary (GEO) satellites. Therefore, these terminals are relatively invulnerable to ECM/EW systems.

However, if relatively powerful emitters are positioned at significant altitudes or in close proximity, Starlink terminals can certainly experience interference and the loss of a certain percentage of transmitted data.

Thus, to cover specific locations and assets, the enemy tries to place emitter antennas as high as possible—on roofs, towers, topographic high points, etc. The limiting factor here is the capability for power supply and camouflage.

It is also worth noting the enemy’s active work on low-power ECM/EW systems targeting Starlink. Recently, more and more of such tactical-level assets have been appearing. The principle of operation remains the same: introducing pulse interference into the data reception by Starlink terminals.

The effectiveness of these assets is relatively low. However, it can lead to a loss of control over reconnaissance and strike assets that are unadapted to such conditions. This primarily concerns drones, whether aerial, ground-based, or maritime. That is, the effectiveness of such assets today depends more often on the element of surprise rather than systematic use.

How to Adapt?

All the aforementioned ECM/EW assets share one common trait: they are largely ineffective.

Yes, this sounds strange. Especially to those who have felt their impact in the form of lost drone control, etc. But let’s look closer...

The energy budget, significant cost, and complexity of such ECM/EW systems, alongside other factors, have led to a simple result: their maximum effectiveness is only a PARTIAL packet loss in communication between the Starlink terminal and the satellites.

Yes, if your system is not adapted to partial packet loss, you will get an entirely negative result—video streams drop out, control is lost, etc. Meaning, the outcome appears “effective enough”... Until you check the Starlink telemetry and see that all this time your terminal has remained connected to the satellite.

In other words, the problem you are observing is not a problem of the Starlink terminal losing its connection to the satellite network. It is a problem specifically with the delivery of your data over the satellite communication channel.

If, for example, the drone’s onboard system utilizes adequate network technologies in its communications that allow it to operate under high data packet loss conditions, you might not even notice the impact of these ECM/EW systems. Or you might only experience a certain drop in channel bandwidth.

All that is required to achieve this is to utilize already existing solutions for guaranteed traffic delivery. That is, to implement the necessary systems and algorithms on already existing equipment.

The corresponding technologies did not appear “just today,” or even “yesterday”... Network solutions utilizing principles of redundancy, correction, and data retransmission are all rather “good old” technologies for operating in unstable connection environments.

For professionals, we recommend paying attention to:

• Selective ARQ – the selective retransmission of only the packets that were lost.

• FEC / Erasure Coding – the transmission of additional control data that allows for the recovery of a portion of lost packets without retransmission. This includes Reed-Solomon, Raptor/RaptorQ, RLNC, and other similar algorithms.

• Interleaving – separating packets in time so that a series of consecutive losses is distributed among different FEC blocks and does not exceed their recovery capabilities.

• Adaptive Hybrid FEC + ARQ – a combination of correction and retransmission, where the volume of redundant data automatically adjusts depending on the current level of channel loss.

Naturally, providing alternative, supplemental communication channels is always a good solution too. But it is not always available...

Of course, such resilience is not free; you have to pay for it with a portion of the bandwidth, additional traffic, and, depending on the solution, a certain increase in latency.

Conclusions

Yes, the enemy is intensively saturating the battlefield with EW systems to suppress Starlink. The effectiveness of these assets appears significant only at first glance. In reality, their technical effectiveness is much lower if communications technologies are adapted at the network level.

Unfortunately, there are no simple, magic settings that will allow a Starlink terminal to ignore the mentioned ECM/EW systems. However, if you treat Starlink as just one of the data transmission and reception channels, utilizing the most accessible network-level technological solutions will allow you—if not to completely eliminate the vulnerability—to minimize it to an acceptable level.

Essentially, your task is simply to teach your system to operate stably even at a nominal 35% packet loss, which such EW systems can generate. This neutralizes the impact on your reconnaissance and strike assets—if not entirely, then to a significant degree.

Consequently, if your communications system is adapted to the corresponding conditions, the effectiveness of such ECM/EW systems against Starlink rapidly approaches zero. At the same time, these systems themselves remain highly expensive, complex, and technologically demanding products, upon which the enemy has expended considerable resources for development and deployment.

Expended without achieving the goal...

Adapting your systems does not mean adapting Starlink. It is the adaptation of your existing network component to unstable communication channels.

We should also not underestimate the enemy; there is a probability that the effectiveness of such ECM/EW systems will increase over time. However, alternative means of satellite communication—and not just those—are also increasing over time.

Furthermore, the Starlink system itself retains a technological reserve for adaptation against suppression technologies that Russian or Chinese developers might invent. The software-defined nature of the terminals and satellites allows for relatively quick parameter changes for both the entire network and its individual components.

Thus, in this race of shield and sword, the lead is still held by LEO SatCom.

Share

The support of paid subscribers of SkyLinker.io will allow us to share even better and even more independent analytics, interesting reviews, and produce training and educational materials. From an inexpensive subscription costing a few cups of coffee per month to a more significant “Patron” level — all of this is clearly and qualitatively converted into information and knowledge, primarily for the defenders of Ukraine.

All the most interesting things from the world of communication and space technologies are also available in the form of educational audio podcasts and video lectures both on the website and on the SkyLinker Youtube channel.

Subscribe now